За 30 років зовнішній курс України змінювався з калейдоскопічною швидкістю — від багатовекторності до спроб домовитися то з Росією, то з Європою. Про те, до чого ми прийшли за роки нашої незалежності, і як змінювалася наша міжнародна політика, читайте в новому матеріалі «Апострофа«, присвяченому 30-річчю Незалежності України.
З нуля, але не зовсім
Незважаючи на те, що Верховна Рада Української РСР проголосила незалежність України 24 серпня 1991 року, говорити про початок створення повноцінного зовнішньополітичного апарату в незалежній Україні можна лише, починаючи з 1 грудня — після проведення референдуму, під час якого більшість жителів УРСР підтримали «Акт проголошення незалежності України «. Тоді Україну почали визнавати інші держави — вже 2 грудня з нами встановила дипломатичні відносини Польща. В результаті, протягом першого року існування незалежної України її самостійність визнали понад 130 країн.
Тоді у нової системи МЗС почалися перші серйозні проблеми.
«Безумовно, починали складно. Те, що діяло в рамках УРСР (в Києві формально було своє міністерство закордонних справ — «Апостроф») не могло бути застосоване в рамках незалежної України. На той момент це стало величезним викликом для зовнішньополітичної служби. Однак у порівнянні з іншими державами, які виникли на території колишнього СРСР, ми мали безумовну перевагу, оскільки у нас був уже певний дипломатичний досвід, якого не було у тої ж Грузії, Казахстану або у балтійських країн. Україна мала непоганий досвід роботи в багатосторонній дипломатії, оскільки у нас були представництва УРСР при ООН, при ЮНЕСКО, в міжнародних організаціях в Женеві і у Відні «, — розповідає «Апострофу» колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко.
Втім, на цьому позитиви стартової позиції України закінчувалися.
«У нас не було ніякого досвіду двосторонньої дипломатії. У нас не було посольств, не було консульств. Тобто, це все доводилося створювати на порожньому місці, в прямому сенсі цього слова. Але завдяки колосальним зусиллям тих людей, які були делеговані для того щоб починати двосторонню дипломатію, поступово система органів дипломатичної служби України за кордоном була сформована. Безумовно, я вважаю це певним дипломатичним подвигом, бо з тотального нуля, протягом невеликого періоду часу, виникла дипломатична служба України», — зазначив Огризко.
«Дядько Сем» проти ядерної України
Сьогодні складно уявити, що в 1991 році переконувати українців не виходити з СРСР приїхав тодішній президент США Джордж Буш-старший, який за 23 дні до проголошення незалежності України від СРСР і за 4 місяці до проведення в Україні референдуму про незалежність, виступив в Києві перед депутатами все ще УРСР, застерігаючи українців від «самовбивчого націоналізму». Згодом промову 43-го американського президента глузливо назвуть «котлетою по-київськи», а Кондоліза Райс, яка написала її, в 2005 році буде виправдовуватися, що в 1991 році мирний розпад СРСР, озброєного ядерною зброєю, був не настільки очевидним як зараз.
Джордж Буш і Леонід Кравчук, 1991 рік
Відразу після проголошення незалежності України, США почали чинити тиск на молоду країну, яка тоді отримала третій у світі за потужністю та кількістю боєзарядів арсенал ядерної зброї.
Чому американці так наполегливо домагалися ядерного роззброєння України? На той момент, коли Україна тільки здобула свою незалежність, перед США стояло відразу кілька досить прагматичних питань. Для американців було важливо, щоб ядерна зброя не потрапила не в ті руки, адже Холодна війна тільки закінчилася, а отримати новий фактор нестабільності в регіоні не входило в плани США.
«Не забувайте, що США в 1991 році ще не бачили незалежної України. І Москва тоді для них залишалася основним візаві і партнером на переговорах: все що відбувалося на пострадянському просторі, сприймалося через призму позиції Москви. Не забувайте, Єльцин, виступаючи в Конгресі США, обіцяв, що зробить з Росії демократичну, миролюбну, не імперську державу. Тому фокус США і західного світу зосереджувався на Кремлі, і у Вашингтоні думали, що якщо врегулювати ситуацію з Москвою, то це буде означати і врегулювання ситуації в цілому на пострадянському просторі, бо якщо Москва на щось погодиться, то це автоматично означатиме, що погодиться і решта пострадянської території. Як на мене, це була одна з величезних помилок Заходу», — розповів «Апострофу» екс-міністр закордонних справ України.
Як розповів «Апострофу» директор Інституту зовнішньополітичних досліджень Дипломатичної академії при МЗС Григорій Перепелиця, в питаннях ядерного роззброєння американці здійснювали на Україну величезний тиск, а потім до них приєдналися росіяни. За словами експерта, американці це робили, тому що з 146 міжконтинентальних балістичних ракет, переважна більшість ракет «Скальпель» були спрямовані на об’єкти, розташовані на території США.
«На території України перебувала 43-тя ракетна армія, яка була озброєна новими міжконтинентальними ракетами «Скальпель». Це такі ракети, якими завдається удар тільки у відповідь — так звані сили ядерного стримування. Одна штатна пускова установка такої ракети могла витримати чотири ядерних удари, на території Росії таких ракет взагалі не було. Американці найбільше боялися саме цієї 43-ї ракетної армії, яка гарантувала повне знищення США навіть в тому випадку, якщо США завдадуть першими ядерний удар по території Радянського союзу. Ось чому американцям треба було знищити цю ракетну армію», — пояснив «Апострофу» Перепелиця.
Командний пункт 46-ракетної дивізії, Первомайськ, Миколаївська область
Результатом подібної політики США і Росії, яка приєдналась до них в грудні 1994 року, стане підписання лідерами України, Росії, Великобританії і США — Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, більш відомого як Будапештський меморандум. Втім, словосполучення «гарантії безпеки» в українському варіанті договору, в американській версії цього ж документа чомусь було перекладено як «запевнення в безпеці».
У той же час, Перепелиця зазначив, що американців цікавило тільки стратегічне ядерне озброєння України, а ось залишити тактичну ядерну зброю у нас були шанси: «Україна здала тактичну ядерну зброю першою, і тоді Кравчук рапортував, що ми зробили це достроково. Тепер Кравчук скрізь каже, що він такого не заявляв, але ви підніміть газети за той час, і самі все побачите. На мою думку, Україна мала шанс залишити тактичну ядерну зброю, і я думаю, що американці не були б проти цього, і тоді б у нас зараз був би і Крим, і Донбас. У грудні 1991 року була підписана Алма-Атинська декларація, підв’язана під Біловезьку угоду. Був сформований наступний консенсус: Росія визнає незалежність і державний суверенітет України, але за умови відмови від ядерної зброї. Ну і Кравчук тут дав маху, і йому підмахнули цю угоду про виведення тактичної ядерної зброї. Це була величезна й фатальна помилка».
В цілому, за словами Перепелиці, зовнішня політика Кравчука складалася в основному з поступок: «Це було пов’язано з відсутністю політичної волі, досвіду і компетентності. Наприклад, командувач Чорноморським флотом ВМФ Росії Касатонов три дні був на Банковій, намагався зустрітися з Кравчуком, щоб здати йому Чорноморський флот, а Кравчук його ігнорував. Тому те, що сталося з Кримом, в першу чергу — це вина Кравчука. Аналогічна ситуація склалася і з тактичною ядерною зброєю. Так, залишити стратегічне ядерне озброєння шансів було мало, оскільки з часом боєголовки міжконтинентальних ракет починають «грітися», бо в них велика критична маса збагаченого урану. Тому їх періодично треба відправляти на завод на Уралі, де «гасять» цю активність і приводять боєголовки до ладу. Технічно тоді ми не могли здійснювати такий нагляд. А ось боєголовки тактичної ракети мають малу критичну масу. Вони не гріються і можуть зберігатися до 50 років».
Багатовекторність — пастка для України?
Зовнішня політика України в перше десятиліття існування нашої держави зводилася до «багатовекторності». Зараз існує думка, що ця політика була багато в чому згубною для України, оскільки не дала країні зробити вибір в бік ЄС і НАТО раніше, ніж сталася окупація Криму та російська агресія на Донбасі в 2014 році.
«Політика багатовекторності — перехідний момент у зовнішній політиці держави, коли країна шукає той полюс у зовнішній діяльності, з яким вона буде працювати. В нашому випадку мова йде про три вектори — західний, східний — російський, а також про певний український незалежний шлях. До середини 2000-х ми намагалися тримати певний баланс між цими трьома векторами. Але світова система зараз побудована таким чином, що потрібно визначатися, до яких цивілізаційних просторів країна себе відносить. Таким чином, до моменту, коли прийшов час вибирати, ми продовжували сидіти на двох стільцях. Ми занадто довго трималися за курс багатовекторності, в той час, коли нам дійсно потрібно було робити вибір. Якщо говорити про визначальні події, коли Україні слід було зробити вибір, то мова йде про будь-яку агресію Росії проти нашої країни. Починаючи ще з конфлікту навколо острова Тузла (в 2003 році губернатор Краснодарського краю самовільно почав будувати дамбу, бажаючи з’єднати острів з РФ , — «Апостроф»), продовжуючи газовими війнами, м’ясними та молочними війнами, а також всіма іншими агресивними діями, в тому числі економічного характеру, які були спрямовані проти нас. Фактично кожен цей момент можна було сприймати як певний натяк на те, що нам потрібно визначитися і задатися питанням: чи є правильним наш зовнішньополітичний курс багатовекторності і чи потрібні нам такі «токсичні» відносини з Росією? «, — розповів експерт Ради зовнішньої політики «Українська призма» Олександр Краєв.
Леонід Кучма на острові Тузла
У свою чергу, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко вважає, що списувати на багатовекторність всі проблеми, які виникли у України після 2014 року, не дуже правильно.
«Сама по собі тактика багатовекторності — це добре для тієї України, яка утворилася в 1991 році. Тоді здавалося, що чим більше різних векторів, тим більше можливостей, а не ризиків. Але для того, щоб були можливості, потрібно правильно проводити політику багатовекторності. А у нас вона проводилася, як і вся інша зовнішня політика, декларативно. У нас зовнішня політика за весь період незалежності завжди перебувала на другому й навіть на третьомуу місці для тих, хто ухвалював рішення. Тобто, нею можна було поступитися, за її рахунок можна було щось виграти у внутрішній політиці та вирішити якісь внутрішні проблеми. І з цієї причини багатовекторність в українському виконанні виявилася бездарною, і привела до поганих результатів. Але це зовсім не означає, що сама по собі ця стратегія є поганою», — вважає експерт.
Великий договір з Росією — батіг та пряник
31 травня 1997 року президент РФ Борис Єльцин підписав в Києві з президентом України Леонідом Кучмою Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною. Цей договір стане першим великим документом, який, не дивлячись на безліч прописаних положень, залишить для Росії широке поле для різних претензій до України, в тому числі і територіальних.
Тоді ж стало ясно, що Кремль не збирався випускати зі своїх чіпких обіймів Україну у вільне плавання. Найвиразніше це проявилося в процесі визначення російсько-українського кордону. Цей процес складається з двох головних складових — демаркації та делімітації кордону. І якщо з делімітацією питання вдалося вирішити, то безпосередньо демаркація кордону, тобто остаточне розташування на місцевості, досі не виконана.
Однак це не єдиний виверт Кремля. За словами дипломата, експерта Центру оборонних стратегій Олександра Хари, «Великий договір» про дружбу і співробітництво з Російською Федерацією тоді був вигідний Україні, але в стратегічній перспективі ставив нашу державу під удар. Угода була результатом великих компромісів.
«З одного боку, Росія визнавала недоторканність українських кордонів, але Україна погоджувалася на розподіл Чорноморського флоту з Росією і на перебування російського Чорноморського флоту на території Криму, де ЧФ РФ в 2014 році, безумовно, зіграв роль «троянського коня». До того ж, Чорноморський флот РФ був плацдармом і засобом російського шантажу і тиску на Україну, коли ми хотіли розвернутися в бік Європи. Третім компонентом було енергетичне співробітництво, і завдяки «Великому договору» в перші роки після здобуття незалежності України, ми мали низькі ціни на російський газ. Це створило цілий клас українського олігархату, який сидів на українській трубі і на російському газі і заробляв великі гроші. Тобто російська влада використовувала ці гроші і українських громадян, які стали олігархами, конвертуючи це в медіа-активи та політичні проекти, а також створюючи свою присутність в органах влади, перш за все в уряді «, — відзначає експерт.
На його думку, перебування в Україні проросійських груп впливу, призвело до блокування тих перетворень, які намагалися зробити прозахідні політики.
«В результаті, Україна потроху відривалася від Росії, але з іншого боку ця залежність залишалася. Перш за все, на рівні еліт. Це потім конвертувалося в пропаганду і риторику про «братський народ» та спільне майбутнє з росіянами», — розповів «Апострофу» Олександр Хара.
Леонід Кучма і Борис Єльцин
«Братські» узи з Росією до НАТО доведуть
В кінці 2003 року між Україною та Росією вперше з часів незалежності розгорівся конфлікт на основі територіальних претензій. Каменем спотикання стала приналежність острова Тузла. Володіння України косою Тузла призводило до того, що на єдиній ділянці морського судноплавного каналу, прокладеного по дну Керченської протоки між Тузлою та Кримським півостровом, обидва береги каналу були власністю України, що дозволяло їй в односторонньому порядку стягувати плату за прохід по каналу, в тому числі і з російських кораблів.
У вересні 2003 року влада Краснодарського краю почала будівництво дамби від Таманського півострова в бік Керчі до прикордонного острова Тузла під приводом запобігання розмивання берегової смуги Таманського півострова і коси. Своєї згоди України на цей проект не давала, але Росія не зупинялася, не дивлячись на попередження української сторони.
На той момент президент України Леонід Кучма перебував з візитом в Бразилії, проте був змушений в терміновому порядку повернутися в Україну. Лише завдяки жорсткій позиції Кучми і тодішнього керівництва України вдалося відбити агресію росіян, які 23 жовтня 2003 року зупинили будівництво дамби за 102 м від лінії державного кордону. Сталося це після зустрічі президентів Путіна і Кучми.
«У Кучми на той момент були прохолодні стосунки з Заходом, оскільки відбулася ціла низка скандалів — вбивство Гонгадзе, скандал з «Кольчугами», наступ на певні медіа, опозиційні до Кучми. І це створювало таку негативну картинку, фактично підштовхуючи Захід до більш холодного відношення до Києва. І коли Росія намагалася відхопити частину нашої території, безумовно Кучма звертався до західних країн за допомогою, але з огляду на його репутацію на той момент, чогось серйозного у вигляді гарантій або дипломатичної допомоги він не отримав. Напевно, це було дуже хорошим уроком для наступних президентів України, наскільки важливими є відверті стосунки з західними країнами, і перш за все зі США, адже в критичний момент це може зіграти надзвичайно важливу роль «, — розповідає Олександр Хара.
Після цього інциденту з Росією у Києва вперше з’явилося розуміння того, з якою загрозою доведеться зіткнутися Україні.
«Тоді шляхом переговорів вдалося зупинити збройне протистояння, тому що в той час українська влада почала дуже адекватно працювати у відповідь на загрозу, і показувала, що готова застосувати збройні сили, аби захистити національні інтереси. Правда, в результаті було укладено вельми невігидну для нас угоду про спільне використання Азовського моря. Після Тузли Україна хоч і дотримувалася позиції, що з Російською Федерацією треба дружити через економічні, енергетичні, історичні і навіть — подекуди — родинні зв’язки, але з іншого боку вже з’явилося розуміння те, що Росія — становить загрозу. Це розуміння прийшло, незважаючи на те, що українське суспільство ще не було готовим на той момент до євроатлантичної інтеграції», — зазначив Хара.
Український прикордонник на острові Тузла
Від «помаранчевої» України до апогею «руського міра»
У 2004 році в Україні на чергових президентських виборах у другому турі ЦВК оголосив про перемогу відверто проросійського кандидата Віктора Януковича. Проте, після оголошення ЦВК результатів виборів, в Україні почалася Помаранчева революція. В результаті був призначений третій тур, за наслідками якого Віктор Ющенко переміг з відривом у 8%.
За словами екс-міністра закордонних справ Володимира Огризка, саме в період президентства Ющенка Україна почала реальну роботу над угодою про Асоціацію з ЄС.
«Саме завдяки зусиллям дипломатії Ющенка, і моїх в тому числі, цей процес перейшов з теоретичного в практичне русло. Щодо НАТО, то згадайте досвід наших найближчих сусідів. Цей шлях уу них був не менш складним, хоча й більш швидким. Наприклад, в 1992 році, коли я працював в Німеччині, я обговорював з одним з глав німецького МЗС питання розширення НАТО на Схід, і мені тоді повідомили, що на даний момент питання ані про Польщу, ані про балтійські країни, ані про Угорщину не стоїть. Знадобилося 12 років, щоб вони поступово прийшли до цієї теми. Але наше політичне керівництво знову вирішило сісти на два стільці — і тут, і там. У 2008 році ми отримали ерзац ПДЧ у вигляді Річних національних програм. Якби ми їх почали виконувати належним чином, то, можливо, сьогодні мали б і ПДЧ, і дорожню карту до членства в НАТО. Але якщо підняти звіти по цим річним національним програмам, то ви побачите такі показники як 30-35%. Ну і як ми можемо з такими темпами і таким ставленням до своїх обов’язків щось отримати?», — зазначив екс-міністр.
З Огризко не згоден Григорій Перепелиця. На його думку, якби не поведінка Ющенка, то Україна отримала б ПДЧ ще в 2006 році: «Нам НАТО вже приготувало ПДЧ, і президент Ющенко дав Януковичу, як голові уряду, директиву прийняти ПДЧ. Рішення про надання Україні ПДЧ вже було готово, погоджено, і підписано в 2006 році. Але перед цим, у 2006 році, коли Янукович був прем’єр-міністром України він літав в Сочі, і йому тоді Путін сказав, що місце України не в НАТО, а в ОДКБ. І Янукович дав слово, що він приведе Україну в ОДКБ. Тому коли Янукович поїхав до Брюсселя в штаб-квартиру НАТО, він просто відмовився приймати готовий та підписаний ПДЧ, сказавши: «а що подумає Росія? І народ у нас не готовий до членства в НАТО «. Це був не просто неймовірний сором, а скандал, коли країні надають ПДЧ, а вона відмовляється. Ну, от вони нам в Бухаресті і не пробачили цього. Безумовно, Янукович так вчинив щоб отримати підтримку від Росії на наступних виборах в Україні», — вважає Перепелиця.
У 2010 році на президентських виборах переміг Янукович. Його правління ознаменувалося здачею українських національних інтересів на догоду Росії. Одним з головних геополітичних ударів по Україні під час його каденції стало підписання в 2011 році Харківських угод, згідно з якими Київ отримував знижку на російський газ, в обмін на продовження кінцевого терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Криму з очікуваного 2017 року до 2042 року.
Крім того, саме в каденцію Януковича, в 2012 році, був ухвалений законопроект, ініціаторами якого стали депутати Партії регіонів Сергій Ківалов і Вадим Колесніченко, який передбачав надання мові статусу регіональної в тих регіонах України, де її визнавало рідною більше 10% населення.
Протест проти прийняття законопроекту Ківалова-Колесніченка
Проте, за всім цим безпросвітним і нескінченним «руськім міром» в його найгіршому прояві все одно був промінь надії на зміни. У України протягом тривалого часу була розроблена стратегія на Асоціацію з Європейським Союзом — підготовка до неї велася, питання поступово рухалося до свого логічного завершення. За словами дипломата Олександра Хари, в оточенні Януковича були сили, які мотивували його йти на Захід в плані політичної та економічної інтеграції.
«Інше питання — чи хотіли вони йти на Захід до кінця, чи просто намагалися цим шантажувати Росію. Відмова Януковича від Асоціації з ЄС у Вільнюсі була обумовлена тим, що перед цим відбулася зустріч Януковича і Путіна, де були озвучені погрози з російської сторони не тільки щодо агресії проти України, а й щодо особистого життя Януковича, і це стало переломним моментом», — вважає дипломат.
Революція відбулася — але все тільки починається
Після Революції Гідності та втечі Януковича в Росію Україна все-таки підписала Асоціацію з ЄС (правда, з тексту угоди «вирізали» перспективи повноцінної євроінтеграції нашої країни до Євросоюзу ) і навіть отримала безвіз. Однак особливої радості Києву це не дало, оскільки Росія захопила Крим і почала війну на Донбасі.
До того ж, якщо говорити про реальні зміни на шляху до євроатлантичної інтеграції, то нічого більшого, по суті, досягнуто не було. Вийшло так, що за часи президентства Петра Порошенка співпраця з НАТО та ЄС, бадьоро почалася, але потім фактично призупинилася. Причини цього феномена крилися як в особистості самого Порошенка, який весь час балансував між посадою президента України і статусом «сам собі Міністр закордонних справ», так і у відсутності реального просування в реформах, які наполегливо вимагав від Києва Захід.
За словами Григорія Перепелиці, рух України в НАТО сильно буксував в тому числі через наявність у Порошенка свого бізнесу в Росії: «Порошенко не ставив питання про членство в НАТО. Подивіться його передвиборну президентську програму в 2014 році: там йдеться лише про досягнення стандартів НАТО, а не про членство. І тільки коли вже почалася президентська передвиборна компанія, Порошенко побачив, що 54% населення України виступає за членство в НАТО. І він це сприйняв як свою електоральну базу. І тому він раптом почав декларувати членство в НАТО, більше того, він просував зміни до Конституції України. Це його реальна заслуга, але він це робив тому, що хотів переобратися на другий термін».
Метаморфози Зеленського
Втім, войовнича риторика Петра Порошенка не змогла забезпечити йому перемогу на виборах, і в 2019 році президентом стає Володимир Зеленський, який йшов на вибори як «президент миру», і вигравши президентське крісло, досить жваво почав — обмін полоненими, режим припинення вогню на Донбасі. Однак дуже скоро ці процеси затихли. Кремль дуже швидко зрозумів, що Зеленський не піде на ключові політичні поступки, наприклад, в Мінському процесі. Після цього припинилися будь-які обміни, а пізніше взагалі почався новий виток ескалації на Донбасі.
Володимир Зеленський
Але за словами Перепелиці, зараз Зеленський намагається знайти підтримку у сусідів, розуміючи, що Росія в будь-який момент може продовжити наступ на українську територію.
«Росія готує широкомасштабний наступ, і це не жарт. Путін створив широкомасштабну інфраструктуру для широкомасштабного наступу на лінії Воронеж — Білгород. Ну, і подивіться, які сили стягуються до Криму. Зеленський це дуже добре розуміє, і тому ви бачили, скільки він візитів робить: і в Туреччину, і в Литву, і в Польщу. Зеленський готує грунт для союзництва з тими країнами, які відчувають реальну військову загрозу, а не з Німеччиною чи Францією», — вважає експерт.
На сьогодні стратегічна мета України здається цілком очевидною — членство в НАТО і ЄС. Однак 30 років незалежності показали, що а) для цього потрібна повноцінна стратегія, яка у Києва часто відсутня, або змінюється відразу після приходу нового керівництва; б) потрібно дочекатися, коли складуться вдалі умови, щоб на Заході були зацікавлені в нашій інтеграції; в) українська влада повинна позбутися мислення пост-колоніальної еліти дрібної автономії, не займатися підлабузництвом, а демонструвати реальний прогрес і у внутрішній політиці. Тільки в такому випадку можна розраховувати на результати більші, ніж постійні запевнення в підтримці.
Втім, на думку Миколи Капітоненка, Україну найімовірніше чекає те, що сталося з Молдовою.
«Швидше за все, мова піде про «сіру зону «безпеки в Європі. Молдова вже 30 років з Придністров’ям в ній знаходиться, і швидше за все з нами станеться щось схоже. Події 2013 року і особливо 2014 року, рішення, які були ухвалені Росією, закрили нам російську альтернативу і позбавили політиків можливості всерйоз обговорювати якісь інші опції крім вступу в НАТО або ЄС. Тобто всерйоз зараз же ніхто не обговорює нейтралітет або «фінляндизацію», або будь-які інші моделі забезпечення безпеки. На це в суспільстві існує табу. І я не бачу, яким чином це табу в найближчій перспективі було б зняте», — вважає експерт-міжнародник.
У той же час, на думку Капітоненка, членство в ЄС та НАТО в середньостроковій перспективі ми навряд чи отримаємо.
«Ми далі від НАТО, ніж були в 2008 році на Бухарестському саміті. Це — глухий кут. Що можна було б зробити? Мені здається, що добре було б почати просто зі спокійної розмови про те, для чого нам зовнішня політика, якої мети ми хочемо досягти , і якою ціною. Можливо, далі вийти на розмову про те, що членство в НАТО і ЄС — це не самоціль, а інструмент для досягнення якихось інших цілей, і зрозуміти в чому вони полягають. Наприклад, нейтралітет був нав’язаний Австрії зовнішніми гравцями, це не було вибором австрійців, але він виявився вдалим. Ми не застраховані від того, що в якийсь момент про щось домовляться великі держави і щось нам нав’яжуть — буде це оформлено юридично чи де-факто. У нас фактично зараз триває позаблоковість, просто вона обумовлена зовнішніми обставинами, оскільки щодо України є компроміс, що вона позаблокова, і все. Не можна сказати, що було б краще, тому що ситуація постійно змінюється. Але як на мене, зовнішня політика, яка не базується на оцінці цих змін, а просто оперує гаслами — це однозначно гірший вибір», — вважає експерт.
