Україна переживає чергову хвилю пандемії коронавірусу. Медики кажуть про заповнення ковідних ліжок в лікарнях і нестачі кисню для хворих, а МОЗ публікує рекордну статистику по захворюваності і смерті від коронавірусу. Що насправді відбувається в медзакладах України, якою є ситуація з киснем, наскільки поточна хвиля захворюваності важча за попередні — в ефірі Апостроф Live на Апостроф TV розповів лікар-терапевт АНДРІЙ ДИНЯК.
– Чи є проблема з нестачею кисню в лікарнях України?
– Тут треба дивитися на кожен окремий випадок, бо є ймовірність маніпуляції фактами, щоб вплинути на цінову політику чи відстояти чиїсь інтереси.
У тій області, де я працюю, проблем із киснем на цьому етапі немає. Але це не означає, що в інших лікарнях не може бути такої проблеми.
– Скільки необхідно кисню на людину у тяжкому стані? Нинішня ситуація через новий штам коронавірусу «Дельта» якось відрізняється від торішньої?
– Глобально нічим не відрізняється, але зрештою ми за рік мало чого навчилися, є певні проблеми.
Споживання кисню залежить від тяжкості дихальної недостатності, і не так важливо, що до цього призвело — ковід або якесь інше ураження легень. Якщо ми говоримо про інтенсивну терапію, реанімацію, пацієнтів, які знаходяться на ШВЛ – то це може бути до 10-15 і навіть більше літрів кисню на хвилину. Зараз є дуже багато оксигенаторів, які можуть покривати більшу частину пацієнтів, які мають дихальну недостатність не таку виражену. Умовно, 5-10 літрів за хвилину.
– Тобто 15 літрів – це вже критичний стан?
– Так.
– Який відсоток людей зараз потрапляє до лікарні у критичному стані?
– Якщо ми беремо ковід, то більше 90% – це легка або середня тяжкість перебігу хвороби, яка не потребує кисню. Інші це ті, хто страждає на ожиріння, гіпертонічну хворобу, цукровий діабет. Ще фактор — це люди, які мають страх, депресію, тривожний стан, що також може призвести до більш важкого перебігу. Ці люди, безумовно, перебувають у групі ризику і мають більше шансів вимагати цю допомогу.
Важливий момент — система охорони здоров’я в Україні завжди фінансувалася за залишковим принципом. На жаль, у нас економіка країн третього світу і, відповідно, що ми можемо очікувати від нашої медсистеми, коли на неї чиниться велике навантаження?
Але питання в іншому, чи це є причиною, з якої необхідно обмежувати економічну діяльність, обмежувати контакти людей і так далі.
– А що нам важливіше?
– Все залежить від людей та їхнього сприйняття. Якщо ми обмежуватимемо економічну діяльність, то людей, які в перспективі помиратимуть від бідності та недоїдання, буде більше.
На даному етапі смертність від коронавірусу трохи вища за грип. Якщо це проблема така сама як грип, то чому наші дії настільки перебільшені, начебто у нас тотально падає кількість населення.
– Якщо порівнювати ситуацію, яка була рік тому, із нинішньою, є хоч якийсь прогрес?
– За рік нічому новому у лікування ковіду ми не навчилися. Коронавірус здебільшого не вимагає взагалі ніякого лікування і в цьому парадокс. Безумовно, є й важчі випадки, коли потрібен кисень. Єдиний препарат, який має доказову базу — це, по суті, гормональні препарати, які були відомі давним-давно. І все, більше ніякого специфічного лікування немає, і медицина на цьому закінчується. Чому ж такий ажіотаж, теж до кінця не зрозуміло.
– Наскільки складна робота у ковідних відділеннях?
– Робота в ковідних стаціонарах — це насамперед моральне та фізичне навантаження. Ви відчуваєте цей тиск пацієнтів, які перебувають у стані тривоги, страху або мають якісь супутні патології. Ними потрібно займатися та працювати. Плюс є родичі пацієнтів, які теж цікавляться станом близьких. Є ціла низка проблем, працювати складно, винагорода не завжди адекватна.
– Серед ваших колег є ті, хто залишив країну?
– Є. Це постійний процес, а зараз, на тлі того, що відбувається, він просто посилився. Тобто більше людей шукають кращого життя.
– Тобто лікарі відчувають, що їх не цінують?
– Безперечно. Зрештою все впирається у гроші. Якщо у вас зарплата 300 доларів, а прожитковий мінімум бодай 500 доларів, то десь цю різницю треба брати. Плюс ставлення та божевільне навантаження, які оплачуються мінімально. Якщо людина хоче залишитися у професії, то вона шукатиме краще місце.
– Чи є у лікарнях якийсь протиепідемічний план на наступний рік?
– Живемо сьогоднішнім днем. Епідемія закінчиться тоді, коли перестануть тестувати.
– Тестувати мають більше чи менше?
– Я вважаю, що здебільшого це взагалі не потрібно. Похибка будь-яких тестів від 5 до 40% — він може бути хибнопозитивним або хибнонегативним. Відповідно, мені як лікарю результат тесту не такий важливий. Мені важлива «клініка» і за «клінікою» я суджу про тяжкість захворювання, а збираючи анамнез і аналізи, я дивлюся чи потрібні пацієнту антибіотики, чи потрібно коригувати якусь іншу терапію тощо.
– Наскільки складно відрізнити один штам коронавірусу від іншого? Наскільки знаю, там різна симптоматика?
– Є спеціалісти, які примудряються. Я дивлюся на проблему ковіду, як на ГРВІ, і мені не важливо насправді — це грип, риновірус, коронавірус чи будь-який інший. Клініка досить типова. Тобто вірус прийшов, розмножився та пішов. Відповідно організм відновлюється після того, як вірус його покинув. На практиці не завжди це так відбувається і в деяких випадках хвороба продовжується, пацієнту стає важче. І то, при правильній терапії та корекції — мінімальними засобами, а більше вдається допомогти пацієнтові завдяки сапорт-терапії.
– Чи варто людям йти до лікарні за перших симптомів ковіду?
— 70-80% звернень до клініки в епідемічний сезон — це люди з симптомами ГРВІ. Це було завжди, нічого нового. У 99% випадків це хвороба самопрохідна, яка потребує лише симптоматичного лікування. Є невелика кількість ускладнень, може виникнути бактеріальна пневмонія, або щось інше, що вимагатиме корекції в лікуванні. Але в більшості випадків нічого цього не потрібно.
Відповідно, якщо людина відносно молода — це 25-55 років — і у неї симптоми ГРВІ, то може одразу не варто йти до лікаря, а спостерігати за собою, а якщо щось не так, то вже прийти.
– Іноді люди починають займатися самолікуванням, що призводить до різних алергічних реакцій. Є таке чи це міф?
– Алергічні реакції при самолікуванні трапляються, але здебільшого все відбувається нормально. Дуже рідко трапляється токсичне враження печінки, через що орган може відмовити – це один випадок на 10 тисяч. Тому краще не займатися самолікуванням, а зв’язатися із сімейним лікарем телефоном.
Телефоном можна часто визначити тяжкість стану — чи потрібно йти пацієнтові до лікаря, чи ні.
– Якщо говорити про регіони, де багато сільського населення, яка там ситуація? Чи реально там лікуватись, якщо захворів на коронавірус?
— У мене немає цілої картини, але деякі випадки були страшними. Ми приймали пацієнтів з інших віддалених стаціонарів. Лікували там не завжди так, як треба, і пацієнти приїжджали у важкому стані. Доводилося впливати на це, лікування скрізь по-різному відбувається, на жаль, у нас немає універсального підходу – як хтось вважає, так і лікує.
— Тобто інструкції немає?
– Ми відштовхуємось від протоколу, а там можуть бути якісь невеликі варіації, тобто треба завжди йти від людини. Це принцип персоналізованої медицини, коли ви виходите від конкретної людини, а не від усієї популяції. Але якщо брати вірусні захворювання, тут можна загальніше брати, тому що ліків немає, допоможе час і сапорт-терапія, і лікування основних захворювань, які можуть обтяжити той же самий ковід або грип.
– У наших фельдшерсько-акушерських пунктах, які розташовані у маленьких містах, є можливість для лікування ковіду й інших хвороб загалом?
— Сумніваюсь, що є. Але, наприклад, там, де створювалися громади, вони самі шукають шляхи забезпечення себе медичними послугами. Коли все йде від громади – це набагато краще. І я зустрічав кілька таких прикладів, де лікареві збудували будинок, забезпечили базовими речами, апаратами ЕКГ, базовими аналізами. Тобто люди повинні думати самі про себе і тоді все можливо.
Я проти централізації. Потрібно вирішувати те, що відбувається на місцях, люди повинні самі собі допомагати, особливо, коли немає такого державного контролю та допомоги. Ми не можемо повністю сподіватися на державу, а виживати якось хочеться. Потрібно самим собі допомагати.
— Яка ваша позиція щодо носіння масок?
– Маски повинні носити лікарі за певних обставин, в операційних тощо. Є дослідження Гарварда, яке показувало, що носіння масок поза медичними установами немає сенсу. І навіть зараз я не побачив переконливих статей, які б казали, що маски є ефективними. Тому для мене це велике питання, чи потрібні вони насправді.
Ключовим є механізм передачі інфекції, про який не говорять. Якщо ми візьмемо наш медійний простір, то епідеміологів, які нам повинні говорити, що робити, практично немає – є окремі лікарі, політики тощо.
Механізм передачі — це ключове, що потрібно знати за будь-якої інфекції. В Україні, до речі, одна із перших кафедр епідеміології у всьому світі. Тобто ми маємо бути законодавцями моди, умовно, говорити, як і що має відбуватися. Згадати ті самі вчення Громашевського, який описав механізм передачі. І якщо ми будемо виходити з цього, ми зрозуміємо, що контактно-побутовий шлях, коли нам сказали, мийте руки, щоб не було ковіду – це відверта брехня. Такого не може бути за природою речей.
Американське агентство по контролю за інфекціями CDC сказало, що контактно-побутовий шлях не доведений. Відповідно, те, що ми миємо руки, — це марно. І як можна довіряти людям, чиї твердження згодом виявляються неправдивими.
— Чи обов’язково купувати пульсоксиметр, і як без нього визначити, чи в нормі сатурація?
— Якщо людина здорова і у неї немає супутніх захворювань, швидше за все пульсоксиметр не потрібний. Потрібно звертати увагу на частоту дихання, якщо вона в межах 12-20 за хвилину, то, швидше за все, все нормально. Якщо людина у свідомості, вона активна, вона дихає нормально, то швидше за все сатурація у неї теж нормальна.
Для нас це лише додатковий метод визначення тяжкості захворювання.
– Тобто це для лікарів насамперед, а не для людей?
– Ні, ми можемо використовувати та давати пацієнтам, у яких щось може статися, щоб вчасно визначити зниження сатурації та призначити терапію.
