Вже 47 днів Україна веде широкомасштабну війну з російським окупантом. За цей час мільйони українців пережили всі можливі жахіття війни: від звірячих вбивств мирного населення, до голоду, сімейних трагедій та втрати близьких. Як жити далі в таких умовах, чому окупанти скоюють нічим невмотивовані злочини, а росіяни це підтримують, та які настрої зараз в українській армії — на ці питання в інтерв’ю «Апострофу» відповів військовослужбовець, військовий психолог АНДРІЙ КОЗІНЧУК.
— Андрію, нещодавно вся Україна та світ були шоковані звірствами окупантів у Бучі…
— А чого ми всі шоковані? Ми очікували якоїсь ласки від окупантів? Які в вас були очікування? В чому шок?
— Шок в тому, що це взагалі безпідставна агресія, невмотивовані вбивства. Можна зрозуміти, коли вони займаються мародерством та грабунками – це бажання наживи. Але навіщо вбивати мирну людину, яка просто їде повз на велосипеді?
— Бо це нелюди! Це «рассеюшка». Я розумію цей шок, але не поділяю його, бо ми вже восьмий рік з ними воюємо. Мозок, за теорією Пола Макліна (американський нейробіолог, – «Апостроф»), ділиться на три сфери: неокортекс (раціональна частина), лімбічна система (емоційна частина) і рептильна частина (сама стара). Рептильна частина відповідає за якісь базові моменти, наприклад, виживання.
Більшість свого життя ми живемо в раціональному і емоційному. Ти ходиш на роботу – це раціонально. Ти з’їв морозиво – це емоційно. Росія все життя живе в лайні, тому до цієї «ящірки» вони дуже близько. І ці невмотивовані вбивства, це такий звірячий оскал. Хоча тут навіть з тваринним світом важко порівняти. Чому крокодил їсть вагітну антилопу? Не тому, що він її не любить, не тому, що він сексист, а тому, що йому потрібно вижити. А оця кацапня настільки спустошена, настільки зраджена своїм командуванням, що їм дуже необхідно відновити своє відчуття контролю, своєї «суперсили». Їм нав’язували, що вони супер армія, і коли вони прийшли в Україну, де мали всі одразу здатися, то побачили, що цю супер армію роздовбали і тому їм дуже потрібно було відновити свою «могутність», свій уявний світ. Тому постраждали просто перехожі.
— Коли ворог так себе поводить, чи означає це, що його армія вкрай деморалізована? І якщо вона деморалізована, то чи стає вона від того менш небезпечною?
— Так, деморалізована, але більшості здається, що деморалізація — це нездатність вести бойові дії. Але в корені слова «деморалізація» є слово «мораль». Той факт, що вони втратили мораль, ще не означає, що вони втратили здатність проводити бойові дії. Тому у нас і тактика змінилася, ми трохи по іншому воюємо: ми виводимо їх на знос, вбиваємо не всіх. Вважаю, що не треба їх всіх вбивати. Частина з них повинна повернутися в Росію з інвалідністю, крім психічних травм при усвідомленні своєї ницості. Вони мають стати тягарем для своєї держави, щоб всі постійно на них нарікали.
— Всі ці відео, на яких полонені ніби як каються, визнають, що зробили помилку — це все ж таки заздалегідь завчена легенда, чи вони дійсно прозрівають?
— Я дуже сумніваюсь що це легенда, бо я бачу, наскільки вони без мозків. Для мене відкриттям була, наприклад, їхня аптечка. Вона ще з років радянсько-афганської війни. Це ж повна неповага до воїнів. Форма, взуття – лайно. Так, деякі з них грамотно воюють, наприклад снайперські пари. Їх все одно, звісно, роздовбали.
Ця їхня «спецоперація» дуже по-дебільному була спланована. До широкомасштабного наступу їх маринували півтора місяці взимку.
— Чи потрібно розмовляти з публікою на Росії? Витрачати сили на те, щоб щось доводити, навіть родичам? Чи в цьому сенсу вже ніякого немає?
— Це було би потрібно, якби в планах у нас була б якась взаємодія. Наприклад, посварився ти сильно з дружиною: напився, з засосом прийшов на шиї. Але тобі потрібно налагоджувати взаємодію, адже це твоя дружина, тобі потрібно пояснити, що це друг тебе жартуючи поцілував тощо. Ти ж хочеш і далі бути зі своєю дружиною.
Нам можна спілкуватись з росіянами, зокрема і родичами, для деморалізації, дезінформації, дискредитації, знецінення. Але ми не маємо на меті взагалі жодної взаємодії. Так вийшло, що сусід – дебіл. Переїхати ми не можемо, але можемо побудувати звукоізоляційну стіну. Це спілкування може навіть зашкодити. Ти витрачаєш свій час на русню, замість того, щоб зателефонувати своїй дівчині, дочці, другу і сказати як їх любиш. Ти витрачаєш емоції, а це енергія. Це все одно, що вивести батарею з хати, щоб обігрівати вулицю, або засунути кип’ятильник в море.
— Коли мати каже своєму сину, якого в наступну хвилину можуть вбити, «ти блендер возьми, і плазму побольше» — це взагалі що? Що це каже про людину та родинні зв’язки?
— Наші пацани з виїздів вертались, казали, що там у них сковорідки валяються крадені… Там існує якась така ієрархія, що я тебе народила, я тебе ростила, і ти мені винен. Візуалізуємо: людина все життя живе в жахливих умовах, вбиральня у неї на вулиці, і не зовсім в охайному стані. Країна – газова колонка, і 30% населення живе без газу. Така людина – професіонал з виживання. Тому для неї блендер — це якась цінність, а синок не дуже. Коли в неї мозок «ящірки» і ти думаєш тільки про виживання, то втрачається одна емоція – сором. Сором показує, що ти людина. Якщо я військовий і я беру в полон військового, якусь русняву абізяну, то я потім можу і буду всім хвалилися: я красавчік, я взяв у полон військового. І мною будуть всі пишатися і казати: «Козінчук, ти – герой». Але я не міг би взяти в полон цивільну жінку, адже тут немає достоїнства, немає честі. А вони це роблять.
— Пояснювати таку російську ницість, кровожерливе бажання війни лише пропагандою — чи не занадто це спрощене розуміння?
— Пропаганда стала дизельним паливом для їх ї*****ості. 20 років їм вливали в голови цю єресь. Інформаційне поле – дуже потужна штука. Дуже! Ми не можемо звинувачувати тільки пропаганду, але і відкидати її впливу не можемо. Ми також не свята нація, але принаймні у нас є критичне мислення. Як тільки у них почнеться їхня громадянська війна і влада втратить можливість робити ті новини, які вони роблять, то народ буде шокований.
— Деякі психологи писали про те, що на початку широкомасштабної війни українське суспільство пройшло емоційні стадії від тривоги та паніки, до ейфорії, а згодом навіть депресії. На якій стадії ми знаходимось зараз?
— Ми знаходимось на стадії суму. Є п’ять основних емоцій: радість, злість, страх, сум і огида. Вони не ідуть по черзі, вони просто виникають. У нас вже був страх 24 лютого. Мені було страшно. Була злість, була радість, десь на другому тижні війни, як ми почали їх роздовбувати, а зараз великий сум, трохи перемішаний з розчаруванням і скорботою. Але і не буває такого, щоб вся нація була в одній емоції весь рік, наприклад, в радості. Це не окей.
Емоції постійно змінюються, але головне — залишати при будь якій емоції функціональність. Уявіть, якби всі військовослужбовці просто засумували. Так, нам може бути сумно, але ми все одно повинні працювати: дивитися в радари, підвозити боєприпаси, лікувати. Важливо не тікати від своїх емоцій, а залишатися у функціональності і усвідомлювати, що у нас є висока мета. Я собі за високу мету у нашій війні ставлю навіть не перемогу, а класне, щасливе життя, але для цього треба перемогти.
— А якщо говорити про головну емоцію зараз в армії — це також сум?
— Скажу про свій підрозділ: трохи стомились, роботи багато, але нам радісно, що Київщина звільнена, далі Чернігівщина і Сумщина. Ми їздимо в люди, кажемо що ми тут, роздаємо їжу та ліки, добиваємо тих, що заблукали. Ми втомлені, але нема жодних сумнівів у тому, що ми робимо. Ми злі. Дуже. І це нормально, адже лагідний солдат це не до речі.
— Всі ми сподіваємось, що ця навала якнайшвидше завершиться. Та все ж таки як морально підготуватися до затяжної війни? Чи можливо це взагалі?
— Ми маємо готуватись не до війни, а до свого життя під час війни. Трохи змістити акценти. Треба усвідомити, що ми маємо бути функціональні і щось робити в той час, коли йде війна. Хтось воює, хтось допомагає воювати, хтось пече хліб на заводі. Нам треба адаптуватись до умов війни. По суті стати як Ізраїль, який також воює, там також є тривоги, там також бігають в підвали в дитячих садках.
— Як пояснити про війну дітям? Які слова добрати?
— Я не думаю, що потрібно саме пояснювати. П’ятирічна дитина, у своїй безкінечній мудрості, щось відчуває, щось бачить. Звісно, не варто розказувати дитині, як ґвалтували людей в Бучі, але поговорити про те, що вона відчуває – потрібно. А для цього треба слухати дитину. Крім того, діти відчувають і переживають за емоційний стан батьків. Треба дітям пояснювати свій стан, наприклад, чому сумно. І не тікати від цього у веселощі та ігри, а просто поговорити. Це класний момент, щоб передати свою любов, і цього буде достатньо.
