Лілія Ребрик: Прикро було читати, що люди звинувачують тебе, коли ти усміхаєшся, обіймаючи батьків

Вперше минулого тижня Лілія Ребрик звернулася до своїх телеглядачів зі словами «Доброго ранку» — шоу «Ранок з Україною» повернулося в ефір, щоправда, поки на YouTube. Не зі студії, а вдома, без гримерів, стилістів… І нині в цьому є свій особливий шарм.

kp.ua поговорили з ведучою каналу «Україна», акторкою Лілією Ребрик про телебачення та культуру під час війни.

Слова «Доброго ранку» я з початку війни не промовляла жодного разу

— Лілю, вітаю з поверненням в ефір «Ранку з Україною». Які емоції відчували, коли знову сказали глядачам «Доброго ранку, Україно!»?

— Ми скучили неймовірно. Пам’ятаю свій стан останніми днями перед 24 лютого. Згадую свій ефір 22-го, коли я чомусь плакала і не могла заспокоїтися. Це було якесь передчуття біди, але ніхто не усвідомлював, наскільки перевернеться все наше життя.

Увесь цей час відчувала себе абсолютно спустошеною. Ніхто не міг бути готовим до війни. Мій організм дав збій, 24/7 я просто плакала і не могла зрозуміти, що відбувається, не могла заспокоїтися.

Тому «Ранок з Україною» — це моє повернення до життя. Ми не повинні сидіти і чекати. Не хочу звикати до такого ненормального життя. Я дуже боюся звикнути, що всі жахливі історії стануть статистикою. Дуже боюся того, що ми станемо нормально сприймати, що десь там щось бахкає. Мій організм, тіло, душа, серце проявляють цьому величезний спротив. Тому варто спробувати знову згадати слова «доброго ранку», які я спочатку війни не промовляла жодного разу. Бо ранки нині не добрі. І зараз мені дуже важко. Це перші обережні й невпевнені кроки до одужання. Ми, мабуть, ніколи не замислювалися, скільки життя, добра, спокою в словах «доброго ранку» — того, чого нам зараз дуже бракує. Тому їх варто пробувати промовляти.

Тому хочеш не хочеш, ти все одно береш себе в руки.

Рада вітати глядачів, у котрих є можливість, хто має можливість трішки переключатися від жахливих і страшних новин. Давайте будемо разом одужувати, разом оговтуватися і заново пізнавати, яким може бути життя.

— Зараз згадалося, як ви опублікували у Фейсбуці фото, на якому ви обіймаєтеся з батьками, а вам написали у коментарях — чому так весело. Такі якісь вбивчі слова до теплого фото з батьками.

— Так, це було фото з першого ефіру, я обіймаю батьків, і дуже багато якогось хейту посипалося. Мовляв, чого ви посміхаєтеся: якщо у вас перестали стріляти, то що – життя налагодилося?! Я по якійсь своїй наївності, доброті сподівалася, що під час війни люди мали б стати добрішіми. І так мені прикро було читати, що люди звинувачують тебе, що ти усміхаєшся, обіймаючи батьків, в такий страшний час.

Я, як правило, на хейт не відповідаю, розумію, що це перша ціль, яку перед собою ставлять хейтери. Але знайшла в собі сили і відповіла: «Так, усміхаюся, бо батьки поряд, живі, це вже привід усміхнутися».

Хоча мені було дуже складно усвідомити, що ми маємо повертатися до життя, що не можна 24/7 пропускати через себе увесь біль. Проте емоційні гойдалки у мене постійно. Тільки-но ти перестаєш плакати – Буча, тільки відходиш від Бучі — Краматорськ… І ти вже чекаєш, думаєш: Боже, що ще… Але треба намагатися оговтуватися від горя і жити далі.

— Зуміти жити далі – це зараз дуже важливо.

— Так, якщо ти не будеш в порядку, ти нічого не зможеш дати дітям. А ми, жінки, мами, маємо зробити все можливе, щоб діти не відчували цього жаху. Хоча вони й так все відчувають і знають набагато більше, ніж ми думаємо. І це так страшно!

Моїй малій 4 рочки, а вона розуміє, що значить бути українкою. Недавно каже мені: «А що, росія хоче, щоб ми жили за її правилами»? Дитині 4 роки! Тому ми маємо усміхатися, якою б ціною це не давалося, бо ми не маємо права вкрасти у них дитинство.

Те саме фото з батьками, яке Ліля опублікувала в день першого ефіру «Ранку з Україною». Фото: скріншот відео

Після всього, що ми побачили, матеріальна історія втрачає сенс

— Як ви говорите з доньками про війну? Як пояснюєте, чому вони не вдома?

— Я ж 24-го ще виїхала на ефір. Все було як завжди – помила голову, зробила зачіску… І коли вже у студії гримувалася, всі почали щось обговорювати – «почалося, почалося». Телефоную чоловікові, він бере трубку, і я через слухавку чую страшенний вибух. Андрій швидко піднімає дітей, одягає напівсонних, щоб спуститися в бомбосховище. В результаті ефір відмінили, я приїхала додому, навіть не усвідомлювала, як іду в машині під сиренами. Їду і думаю: «Боже, що мені робити – лишати авто, лягати на землю, десь шукати бомбосховище…»

Доїхала додому, подивилася на дітей у підвалі і вирішила їхати до батьків, вони живуть на Західній Україні. Наша родина взагалі швидка на підйом, тому дітям це подавалося як поїздка до бабусі з дідусем. Вони збиралися із задоволення, тільки ми з Андрієм знали, чого вартували ці збори.

— Відомо, що з вашим будинком?

— Стовідсотково будемо знати, коли зможемо туди поїхати і подивитися. Камери всі повибивалися, світла немає. Наче, кажуть, там будинки стоять. Сподіваюся, все добре.

Але зараз це не має значення. Я цю ситуацію відпустила. І дякую долі, що ми всі живі, здорові і разом. Після всього того, що ми побачили, матеріальна історія втрачає сенс. Хоча й розумію, як це все тяжко давалося кожній людині, люди щось будували, брали кредити, накопичували все життя, щось планували, мріяли, і так за одну мить усе зруйновано – життя, долі… Тому все, що зараз має цінність, — це життя, рідні, друзі, близькі.

«Як ти?» і «Я тебе кохаю» – оце зараз наша правда і наше життя.

— Ви сказали, що поспіхом взяли з собою фотографії. Що на тих фото?

— У нас є гарна традиція – друкувати фото на дні народження дітей. Цю традицію започаткувала моя сестричка Юля. Тому щороку на дні народження дітей ми друкували фото, які були зроблені протягом року, і в день святкування в довоєнному житті прикрашали ними залу. Всі родичі брали собі фото, кому яке подобалося, а решту ми забирали з собою и складали в альбоми.

Тому витягла фото, які були зверху, — там і ми з Андрієм, і дівчата. У нашому будинку є надруковані фото, тому, напевно, якось підсвідомо полізла в альбом. Дуже важко щось пояснити, коли збираєшся в таких обставинах.

З доньками Діаною і Поліною. Телеведуча каже, що мами мають усміхатися, якою б ціною це не давалося, щоб не вкрасти у дітей дитинство. Фото: Instagram.com/liliia.rebrik/

Я дійсно ніколи не матюкаюся в житті

— В ефірі ви зізналися, що ніколи не вживаєте матюків. Навіть славнозвісну фразу «русский военный корабль, иди н…х»? Доводиться себе стримувати? Бо інакше інколи говорити не можна.

— Я дійсно ніколи не матюкаюся в житті. Не вмію, це правда. З мене навіть кепкували мої колеги, по-доброму, мовляв, давай ми тебе навчимо. Я все одно не скажу цих слів, і не тому, що я така класна, просто не можу їх вимовити. І річ не в тому – в ефірі це чи ні. Зараз моя Діана чує нас і піддакує, бо вона знає, що мама не вміє матюкатися.

Я розумію колег, які не підбирають слів. Я так само не підбираю, просто в моєму лексиконі немає матюкливих слів. І якщо я навіть їх скажу, це буде неорганічно, це не буду я.

Але творчий процес немислимий без якогось смачного слівця. Вони якось стимулюють нашу емоційну й інтелектуальну діяльність, виражають, що накопичилося, накипіло.

Проте в українській мові є свої крутезні вислови. 16 лютого ми з Сергієм Притулою дублювали фільм, який мав вийти в кінотеатрах. І от персонаж, якого дублював Притула, говорить – «блохи-мухи». Наче матюк, але не російський, а з українським присмаком. І таких висловів можна придумати багато — нашій фантазії немає меж. Тому я в ефірі підняла цю тему. Бо якщо вже говорити про україномовну принциповість, то давайте вже свої матюки народжувати. У мене вже є новенькі – покарьожені бздуни, спустошені дристуни. Вишукуємо такі витіюваті слова.

— А що нам робити з ненавистю, яка тепер, напевно, живе у кожному з нас? З одного боку, багато хто говорить, що ненависть до росіян – це не вихід, що це зжирає, і це не одне й те саме, що любити Україну і боротися за неї. Але ж не ненавидіти не можна, дивлячись на всі їхні звірства. Ви який вихід для себе бачите?

— Я дуже добре розумію це питання. Я навіть пост робила, де писала, що ніколи не думала, що в мені колись буде почуття ненависті. І я навіть написала, що сьогодні це почуття собі пробачаю.

У мене інколи бувають емоційні гойдалки, як і у всіх. Нас завжди вчили, що ненависть – це почуття, яке потребує дуже багато емоційних затрат, твого здоров’я, вона черпає з тебе енергію. І коли я починаю відчувати у собі ненависть, думаю: а чи гідний ворог таких моїх затрат?! В якийсь момент я в собі цю ненависть перетворюю на огиду, бо ворог не гідний моєї ненависті.

Звичайно, щоб пробачити, полюбити – це ні. Багато віруючих кажуть, що треба пробачати, але ні, це в мені не відгукується. Всі спустошені, це така діра, такий біль.

— Ви – людина культури. На вашу думку, як нам нині ставитися, приміром, до Пушкіна, пам’ятники якого зносять, Толстого чи Чайковського? Що з класиками робити?

— Вони вже всі викреслені. Навіть не потрібно витрачати на це сил. Бо ніщо вже не виправдає ні того Пушкіна, ні Лєрмонтова. 23 лютого, в останній мирний вечір, ми з Юрою Горбуновим грали комедію Чехова «Медведь и предложение» російською мовою. Причому ви знаєте наше з Юрою ставлення до української мови. Але цю виставу ми грали з 2014 року. Може, пам’ятаєте, була акція мовної єдності, коли захід говорив російською, схід – українською, коли ми говорили, що у нас немає проблеми, якою мовою говорити, що ми всі українці, і неважливо, якою мовою говоримо. На підтримку цієї акції ми й випустили цю виставу. І грали її 23 лютого російською мовою.

А під час війни мені написав режисер і продюсер цієї вистави Слава Жила з пропозицією нової для нас з Юрою вистави. І я питаю: «Наскільки я розумію, Чехова ми більше не граємо?» На що він каже: «Звичайно, ні».

Ніщо не виправдає, ніякі покоління вже не виправдають того зла, яке відбувається на нашій землі.

В Молодому театрі, де я служу, також репетирували якихось авторів, класиків, але я впевнена, вони теж будуть скасовані. Не думаю, що люди будуть ходити на ці імена. Не думаю, що актори захочуть грати цю «класику».

Те покоління, що тут і зараз катує і гвалтує, не виправдає себе ніколи. Є багато матеріалу, який я хочу приміряти на себе, зіграти, але точно не російського.

За словами акторки, є багато матеріалу, який вона хоче зіграти в театрі після війни, але точно не російського. Фото: канал «Україна»

Всі вистави, які ми грали раніше, зараз набудуть абсолютно нових барв

— Ви писали, коли настане мир, зберете повну залу глядачів, будете дякувати кожному за те, що прийшов, вистояв, вірив, не зламався, вижив… Яку виставу хотілося б зіграти?

— У мене є дуже гарні вистави у Молодому театрі. Вони, слава Богу, не російських авторів. Всі наші вистави, які ми грали раніше, зараз набудуть абсолютно нових барв. Я грала леді Мільфорд в «Підступності і коханні» Шиллера. Ух, як хочу спробувати її після перемоги зіграти! Вже уявляю, якою вона буде.

Грала Емілію Макропулос в «Ін’єкції безсмертя» по Карелу Чапеку, якій 436 років і яка прожила декілька життів. Раніше я могла собі тільки фантазувати, які були ці життя. А одне з тих життів буде і війна, яку вона теж пережила, як вона не зламалася після війни, продовжила жити, скількох дітей за 436 років поховала…

— Зараз це дуже символічно звучить, справді.

— Так, коли починаю думати про свої ролі, які в мені вже живуть, розумію, що мої персонажі вже інші. І скільки в них нової глибини. Хочу повернути своїх героїв після перемоги. Дай Боже нам всім до цього дожити.

На жаль, у нас і в театрі є одна втрата через війну. Наша актриса Оксана Швець загинула.

Паша Лі, який пішов з життя, захищаючи жителів Ірпеня, каскадер Володя Строкань – ми з ними разом знімалися у кіно. Володя був настільки віртуозний каскадер, здавалося, може витримати все. З жахом боюся почути нові імена. Тому зараз наше завдання — зберегти життя, щоб продовжувати дихати, жити і, можливо, колись почати радіти життю.

З актором-каскадером Володимиром Строканем, який загинув у Києві 7 березня. Фото: Instagram.com/liliia.rebrik/