У перші дні та тижні широкомасштабного російського вторгнення мільйони українців були змушені покинути свої домівки, щоб відвезти дітей у безпечне місце. Багато українців поїхали до Західної Європи, жителі якої відкрили свої будинки та серця для біженців із нашої країни. Як влаштувалися українці у різних куточках за кордоном, як їм допомагають місцеві жителі і чи хочеться їм додому майже через три місяці після початку війни — дізнавався «Апостроф«.
Польща. Майже вдома
Звичайний двір у охайному спальному районі на околиці Кракова. Сонце дедалі потужніше гріє молоду передтравневу зелень. У полі зору з’являється дівчинка років десяти та хлопчик, трохи молодший. Виглядають вони як на дітей доволі неформально, що схиляє до думки, що це, певно, поляки. Але ні — чути рідну мову.
«Ваші документи!» — кричить хлопчисько, очевидно, уявивши себе героєм рольової гри. А старша та більш розсудлива дівчинка на те відповідає: «Нам усім зараз терміново треба евакуюватися до Польщі».
Таких дітей і таких ігор у польських подвір’ях стає дедалі більше. Аня із 6-річною донькою Аріною прибули до Кракова в перших числах квітня. Певно, через те, що це була далеко не перша хвиля евакуації — добирались легко. «Всього» за 3 тисячі гривень автобус перевіз через кордон і доставив до польського міста королів.
«Рішення виїжджати далося легко, тому що ситуація була небезпечною. Але виїхати вдалося не одразу. 23 лютого ми повернулись із Києва, про війну ніхто нічого не думав, — розповідає «Апострофу» дівчина. — А зранку 24 нас розбудив телефонний дзвінок знайомої, яка повідомила, що почула вибухи на околицях Сум. А потім і ми їх почули».
Аня говорить, що шаленого приступу панічної атаки не було, але були незрозумілість і страх. Стала телефонувати усім можливим знайомим, з’ясовувати ситуацію, яка склалась у них, щоб прийняти якесь рішення. Вирішили спочатку залишитись удома — думали, скоро, це закінчиться.
«Але не так сталося, як гадалося, — коментує дівчина. — Безпосередньо у нас, дякувати Богу, нічого не влучало, ми спускались на 3-4 поверх, стояли в тамбурі біля вікна. Брали з собою сумки з продуктами, а також велику сумку з ліками».
Чому Краків — Аня не знає. Говорить, випадковість, так захотілось — і все. На вокзалі у Кракові дівчина з донькою звернулись до пункту біженців, і за півгодини знайшлась польська родина, яка гостинно прихистила дівчат у себе.
«Ми дуже вдячні цій сім’ї, яка приділяє нам свій час, допомагає з продуктами харчування, житлом, з усім. Ми з ними відвідували парки, ходили на прогулянки, їздили на курган», — говорить Аня, додаючи, що доньці найбільше подобається гратися з великим собакою, який мешкає з ними в будинку.
Донька Аріна займається на безкоштовних заняттях у центрі з іншими українськими дітьми, де ними опікуються українські педагоги та волонтери, а ще раз на день дітей годують. Аріна у захваті від Польщі, звертає увагу на яскраві трамваї, карети з кіньми, що курсують центральними вулицями Кракова, та іншу красу. Аня ж воліла би знайти роботу та зняти житло — дівчина неймовірно вдячна полякам, але хочеться певної самостійності. Що буде з поверненням в Україну — наразі не знає.
«Невизначеність – роботи немає, на скільки нас вистачить — ми не знаємо. Все залежатиме від ситуації в Україні й від інших факторів», — говорить Аня.
Німеччина. Будинок пристарілих класу «люкс»
Сумчанин Максим Лапін разом із дружиною та тещою з Сум виїхали до Польщі, а згодом потрапили до німецького портового міста Кіль.
«Облаштувались, живемо по людськи, — ділиться враженнями Максим. — Ми сиділи в Сумах до 9 березня. Постійні обстріли по околицях, артягу взагалі з землею зрівняли (Артилерійське училище в Сумах, яке російська армія обстрілювала перші дні війни, – «Апостроф»). Потім дружина сказала, поїхали звідси».
Максим Лапін
Якраз тоді були перші «зелені коридори» — люди з Сум автобусами їхали до Полтави. В одному з них поїхав і Максим з родиною.
«Їхали жахливо. Повен автобус людей — мало не сиділи один в одного на руках, — ділиться Максим. — До Полтави дістались пізно вночі. Вокзал зачинений, навколо — ні душі».
Максим має діагноз ДЦП і пересувається в інвалідному візку. Відтак до них прибули представники соціальної служби і відвезли Максима з родиною до Карлівки — на батьківщину дружини. Потім вирішили поїхали у Львів, а далі і в Польщу.
«У поїзді по п’ятеро людей на одному місці, дупа до дупи, — згадує Максим. — І все це тривало цілу добу. Ми не спали, не їли. У Львові я був взагалі вперше. Там щоб із перону дістатися до міста — то це треба було через підземку. А там для інвалідів взагалі нічого не продумано».
Нині Максим із рідними не натішаться прийомом, який їм влаштувала Німеччина. Але водночас сумують, що між Україною та Європою така прірва. Люди із особливими потребами більш чутливі до рівня комфорту, культури спілкування й поведінки людей. І порівняння між країнам, як можна здогадатися, не на користь нашої Вітчизни.
«Люксові умови — і я не перебільшую. У порівнянні з тим, де ми жили в Україні», — говорить Максим.
Кілька тижнів вони мешкали в квартирі-студії, а нині живуть у місцевому будинку денного перебування пенсіонерів.
«Порівняти умови в таких закладах у нас і тут — то це небо і земля. Я в ауті просто!» — говорить Максим.
Приємно здивувала хлопця й безбар’єрність, про яку в Україні до цього часу лише дуже багато говорили. Натомість у німецьке охайне середовище вона вписалась на практиці доволі природньо й гармонійно.
«Тут абсолютно все доступно. Заїхати, під’їхати, скористатись громадським транспортом — жодних проблем. Весь транспорт низькопідлоговий. Тут люди на візках не сидять вдома, як у нас, а пересуваються по місту. Мандрують. Я, наприклад, цими вихідними їздив на Балтійське море. Всюди пандуси, і кожен мешканець міста відчинить перед тобою двері. Люди — вітаються. Водії не сигналять, не лаються, мовляв, пропусти. Спокійно, чекають, поки з’їду на узбіччя, ще й рукою помахають», — ділиться Максим.
Латвія. Не-громадяни та безоплатне житло
Катерина разом із мамою та молодшою сестрою знайшли прихисток у столиці Латвії — Ризі. Рішення виїхати з рідного міста виникло одразу після того, як у парі сотень метрів від їхнього помешкання прилетіла ворожа ракета, що забрала життя їх сусідів і дивом залишила їх будинок цілим.
«Мені видалили ніготь, але вже потроху відростає новий. Але без перелому, просто величезний синець довго сходив. Струсу мозку теж ніби не було, аде тижнів зо два голова паморочилась. Але нам дуже пощастило — ми живі і хата ціла», — розповідає дівчина.
Катерина говорить, що в Латвії влада надає українським біженцям можливість безкоштовного проживання на 90 днів. Наприклад, можна знайти житло самостійно та отримувати компенсацію від держави за оренду та комунальні платежі. Також українці безкоштовно можуть їздити в громадському транспорті та користуватись медичними послугами, а для дітей надаються безкоштовні школи й дитячі садочки.
«В Латвії дають TPS візу на рік, соціальну допомогу одноразово 272 євро на дорослого і 190 на дитину, потім щомісячно 109 євро на першого члена сім‘ї і 76 на кожного наступного, — розповідає Катерина. — Від «Червоного хреста» видають по дві коробки продуктових наборів на людину і одну коробку з засобами гігієни, дітям дають ще канцтовари для навчання. Також при реєстрації по приїзду дають безкоштовну сім карту з дзвінками по Латвії та в Україну на три місяці, картку на 20 безкоштовних проїздів у громадському транспорті, запрошення в зоопарк для дітей, картку на 50 євро в місцеву мережу супермаркетів. Також є пункти гуманітарної допомоги, куди місцеві приносять одяг і предмети побуту».
Катерина з мамою та сестрою були вимушені поїхати до Латвії
Якщо людина влаштовується на роботу, то їй виплачують одноразову допомогу в розмірі 500 євро. Ще в Латвії працює портал, де місцеві підприємці пропонують для українців послуги — безкоштовно або зі знижками.
«Наприклад, можна безкоштовно перевірити зір і отримати окуляри, або абонемент в спортзал, квитки в музеї тощо. Для тих, хто приїхав з тваринами, роблять безкоштовно вакцину і чип, оформлюють міжнародний паспорт. Ми як раз приїхали з собакою і нам необхідно було звернутись до ветеринара. Також нам допоміг фонд Софі, надали безкоштовно корм, миски та амуніцію для собаки», — розповідає дівчина.
Місцеве населення дуже підтримує українців — вони ще самі пам’ятають, як їх пригнічували за радянських часів. Цікаво, що в Латвії, після розпаду Радянського Союзу етнічні латиші отримали громадянство країни, а всі інші мусили здавати тест з історії та мови.
«Але рашисти не захотіли — і так і живуть як не громадяни, — говорить Катерина. — Вони не мають права подорожувати до шенген зони без віз, здається голосувати теж. Кажуть, таких десь 15%. Часом я думаю як класно вони придумали, і чому у нас не зробили так само. Зараз, може б і не було таких проблем з проросійськи налаштованими масами».
Франція. «Їжак у тумані» та дерев’яні черевички
Аня виходить на зв’язок із «Апострофом» із маленького французького містечка, чи то навіть селища, у якому вони поки що єдина українська родина. Дівчина мешкає там у величезному приватному будинку з донькою-першокласницею та мамою.
«Це якесь старе селище, на вікнах ставні, — розповідає Аня. — А в нашому будинку я навіть знайшла дерев’яні черевики».
На війну, як і більшість українців, Аня та її родина не чекали. Будували плани, збирались у поїздку. На звістку про вторгнення дівчина відреагувала панічною атакою. Говорить, довелось згадувати, як дихати. Але, дякувати Богу, швидко себе опанувала — професія психолога зіграла в цьому не останню роль.
Дівчина розповідає «Апострофу» що була готова до евакуації ще з перших годин війни. Але через проблеми з бензином від’їзд затягнувся на довгі два тижні.
«24 лютого в мене вже були зібрані речі, — говорить Аня. — Ми з донькою сиділи та чекали, поки нас відвезуть. Але не було бензину. У перший же день зникло все. В АТБ були порожні полиці, і коли я запитала, коли завоз — сказали, та, мабуть уже й не буде».
Виїжджати було ще страшніше, бо машини розстрілювали на дорозі. Але й лишатись теж було несила. Всі два тижні провели в коридорі — без опалення, світла й води.
«Я вже уявляла, як на нас падає стеля. Вимальовувала в голові найстрашніші сценарії», — згадує Аня.
Аж з’явилась можливість виїхати.
«Колишній чоловік дзвонить і говорить — є 15 хвилин на збори. Я не пам’ятаю, щоб я колись збиралась так швидко, — згадує дівчина. — Їхали абияк, ночували незрозуміло де. Тато дочки довіз до Ужгорода, ми оселилися там і я вже видихнула».
Аня втекла від війни у Францію
В Ужгороді дочекалися мами, а вже потім рушили на кордон зі Словаччиною. Людей, говорить, було небагато. Зі Словаччини дістались до Польщі, а вже звідти був авіаквиток у Францію — саме там на них чекали люди, які готові були допомогти.
«Французи дуже доброзичливі, по всякому намагаються допомогти. Наприклад, у магазині продавець не взяв грошей за багет. Потім, така історія: хочемо вийти на вулицю, відкриваємо двері — а там пакет із продуктами, солодощами. У перукарні нас безкоштовно підстригли. Тобто дуже багато такої різної допомоги», — розповідає Аня.
Першокласниця Маргарита ходить у французьку школу. Вона там — єдина українська дитина. У школі їй провели екскурсію і щодня дбають, аби дівчинка почувала себе комфортно.
«Вона там у навушниках сидить, їй із мовою допомагають, буклети різні дають, — розповідає Аня. — А ще ходять у кіно. І одного разу там показали «Їжачка в тумані» із французькими субтитрами. Ти ж розумієш, що все це було спеціально для Маргарити? І це настільки зворушливо. А ще в неї вже є друзі. Не знаю, яким чином, але якось вона примудряється спілкуватись із французькими дітьми».
Із суто місцевих особливостей Аня відзначає особливу повагу французів до відпочинку.
«У них величезні обідні перерви. Наприклад, із 13 до 16. Я не могла потрапити в магазин. І посеред тижня може бути вихідний», — говорить Аня.
Попри комфорт та позитивну атмосферу дівчина говорить, що її тягне додому, в Україну. До рідного міста, офісу, роботи. Хочеться приїхати сюди туристом, а не біженцем. А нині все ж таки все нагадує про гіркоту розбитих будинків та понівечених життів.
