Без скандалу не йдемо! Як і за що звільняли генеральних прокурорів

Обережна спроба Ірини Венедиктової протестувати проти свого усунення від обов’язків закінчилася швидким звільненням. Перша в історії України леді-генеральний прокурор протрималася на посаді 2 роки та 4 місяці. Але не варто нарікати! Такою є наша національна традиція, що перший законник країни не висиджує у своєму кріслі весь відведений законом термін і не йде з кабінету на вулиці Резницькій у Києві без скандалу. Єдиний виняток лише підтверджує правило, пише КП в Україні. Чому над ними навис такий рок?

Ірина Венедиктова: березень 2010 року – липень 2022 року

Офіційною причиною відставки Ірини Венедиктової і голови СБУ Івана Баканова, який розділив її долю, вважаються зрадники, які залишилися на окупованих територіях і погодилися працювати на Росію. Але за фактом за таке можна було б звільняти весь Кабмін.

У кулуарах кажуть, що колишня депутатка від «Слуг», яка різко взялася за справи Петра Порошенка, згодом стримала запал і не принесла очікуваного результату.

Питання зі звільненням Венедиктової обговорювалося ще до війни, події 24 лютого лише поставили його на паузу. У Офісі президента, за чутками, залишилися незадоволені тим, що Венедиктова, як і Людмила Денисова, намагається робити собі піар на військових злочинах росіян. Зокрема, поспішає передавати справи до суду, що ставить під загрозу обмін полоненими.

Так чи інакше, основна версія – спроба Ірини Венедиктової вийти з-під абсолютного впливу ОП та зайняти самостійну позицію.

Руслан Рябошапка: серпень 2019 – березень 2020

Руслан Рябошапка не протримався й року. Тільки скандал вийшов трохи гучнішим. Колишній заступник міністра юстиції прийшов до генпрокуратури, як перевірена людина з команди Зеленського, а пішов із ярликом «прихильника Порошенка». У грудні 2019-го депутат Максим Бужанський із трибуни Ради звинуватив Рябошапку у праці на попередню владу та обізвав його «порожнім місцем».

Сам президент Зеленський, як кажуть, вагався зі звільненням колишнього соратника, аж поки Руслан Рябошапка не надумав шукати заступництва у послів G7. У підготовленій депутатами ухвалі про недовіру генеральному прокурору прозвучало кілька претензій: до суду не передані справи замовників убивства Катерини Гандзюк, справи колишнього секретара РНБО Олега Гладковського (Свинарчука), мера Львова Андрія Садового тощо. Одним словом, не виправдав надій.

Юрій Луценко: травень 2016 року – серпень 2019 року

Відставка Юрія Луценка стала неминучою після перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах. Залишати на такій посаді віддану політичному конкуренту людину — нелогічно.

Однак Луценко до останнього намагався втриматися за крісло і простодушно цього не приховував. У коментарях журналістам він заявляв, що не бачить ані юридичних, ані моральних підстав для відставки, що може бути корисним порадами для нового голови держави. І навіть сам говорив про це Зеленському за особистими непублічними зустрічами.

Відлуння судомних спроб Юрія Луценка утриматися на посаді пролунало в листопаді 2019 року: колишній спецпредставник США з питань України Курт Волкер розповів в американському Конгресі, що Луценко поширював про себе вигадки, прагнув здаватися «важливим і цінним для Сполучених Штатів, тому що Сполучені Штати могли б запобігти його звільненню новим президентом…» Волкер також дав зрозуміти, що Луценко шукав підтримки в Америки, щоб «запобігти розслідуванню проти себе за ті речі, які він, можливо, зробив як генпрокурор».

Віктор Шокін: лютий 2015 – квітень 2016

Ох ця Америка! Луценка не захистила, з-під Віктора Шокіна вибила крісло. Однією з причин відставки прихильника Петра Порошенка називали справу «діамантових прокурорів», але кого в Україні здивуєш корупцією?

Відставки Шокіна відкрито вимагав сам Джо Байден, який був у грудні 2015 року заступником Барака Обами. На коні нібито стояв кредит у 1 мільярд доларів, який Байден погрожував не дати Україні, якщо Порошенко не звільнить генпрокурора.

Сам Шокін пов’язував звільнення з діяльністю компанії «Бурисма», за якою під час його перебування проводилося кримінальне розслідування. І з тим, що він розкрив причетність до справ «Бурисми» сина Джозефа Байдена – Хантера.

У результаті Шокін сам написав заяву про відставку, звільнення пройшло нібито за законною процедурою. Але з березня 2017 року колишній генпрокурор подав на Петра Порошенко і Верховну Раду судовий позов.

Віталій Ярема: червень 2014 – лютий 2015

Віталій Ярема також сам подав у відставку, але звільнення з посади, де він ледве встиг освоїтися, ніяк не було добровільним.

У листопаді 2014 року Печерський районний суд Києва зняв арешт із рахунків Сергія Арбузова – колишнього першого віце-президента. За клопотанням генпрокуратури арешт наклали повторно, але з України вже встигли спливти 200 мільйонів гривень. Відповідальним назвали Віталія Ярему, якого і без цього звинувачували в лояльності до економічних злочинів влади Януковича, а також у млявому розслідуванні справ Майдану.

Проти Яреми під ГПУ активісти збирали мітинги, проект ухвали президента про його відставку підтримали 291 народний депутат.

Олег Махницький: лютий – червень 2014 року

В історії України було сім в.о. генпрокурорів, які виконували обов’язки на період від кількох днів до кількох місяців. Олег Махницький серед них посідає особливе становище. Один із рупорів революції 2013 – 2014 років, він отримав портфель за квотою «Свободи», при ньому було відкрито більшість постмайданних справ.

Багато хто вважав, що у ГПУ Махницький затримається надовго, як і Арсен Аваков у МВС. Але пророцтво щодо Махницького не виправдалося.

При звільненні обійшлося без скандалу – Порошенко звільнив Махницького від в.о. одним указом, а іншим призначив його своїм радником. Скандал наздогнав Махницького пізніше, коли у ЗМІ з’явилася інформація про купівлю його родиною дворівневої квартири в Белгравії – одному з найдорожчих і найпрестижніших районів Лондона та триповерхової садиби на вулиці Бертон-М’юс.

Правда чи ні, ми не знаємо, бо сам Махницький усе заперечував. А у 2017 році висловив намір оскаржувати своє звільнення у суді.

Віктор Пшонка: листопад 2010 – лютий 2014

Найблагополучніший генпрокурор. Проштовхнув новий КПК, розсадив по в’язницях Луценка та Тимошенко, відкрив та закрив справу проти Леоніда Кучми.

Пшонка мав усі шанси вичерпати свій п’ятирічний генпрокурорський термін та бути обраним на другий, якби не Майдан. 22 лютого 2014 року Рада проголосувала за недовіру Пшонці, а 24 лютого – звільнила. Сам Пшонка нічого не міг заперечити із цього приводу, оскільки синхронно з Януковичем та його соратниками залишив Україну.

Незабаром публіку вразили фотографії багатства у маєтку колишнього генерального. А найбільше — його портрет у образі імператора Юлія Цезаря.

Олександр Медведько: листопад 2005 – квітень 2007; червень 2007 – листопад 2010

Єдиний, хто відсидів відведений законом 5-річний термін, – це Олександр Медведько. Правда не в один, а в два заходи.

Вперше Медведько потрапив до кабінету на Різницькій у листопаді 2005 року – після другого звільнення Святослава Піскуна. За чутками, за Медведька клопотав Рінат Ахметов, а Ющенко починав налагоджувати стосунки з Віктором Януковичем, якому у 2006 році віддав посаду прем’єра.

Але до весни 2007-го відносини у владі знову розладналися, Ющенко вважав, що Медведько йому не союзник, а тут прекрасним чином з’явилося рішення Шевченківського суду Києва, який поновив на посаді Піскуна.

Однак двічі Піскун знову не пристав до душі, і 1 червня 2007 року Медведька повернули.

У ГПУ розповідають, що урок пішов на користь. Олександр Іванович спритно лавірував між політичними силами, волинив резонансні справи, досидів до закінчення терміну за Януковича і був відпущений ним у відставку із миром та вдячністю.

Святослав Піскун: липень 2002 – жовтень 2003 р.; грудень 2004 – жовтень 2005; квітень 2007 – травень 2007

Тричі генеральний прокурор, непотоплюваний, скандальний – це все про нього.

Вперше Святослава Піскуна звільнив президент Леонід Кучма без згоди Верховної Ради. Офіційний мотив – зайва політизація ГПУ. Справжня причина нібито полягала в тому, що Піскун взявся педалювати «справу Гонгадзе» та підписав ордер на арешт генерал-лейтенанта міліції Олексія Пукача, якого звинуватив у зловживанні владою та причетності до вбивства журналіста.

Через рік Піскун подає позов і у грудні 2004 року виграє справу про своє незаконне звільнення. Повернувшись на Різницьку, він підтримує Помаранчеву революцію, закриває «енергетичну» справу Тимошенко, обіцяє покарати замовників вбивства Гонгадзе, порушує справу проти Петра Порошенка. Але тут Ющенко починає ділити сфери з Януковичем і звільняє Піскуна за прикладом Кучми – без згоди Ради (кажуть, до того руку доклав і Порошенко).

Піскун вдруге виграє позов, але не знаходить спільної мови з Ющенком, який звільняє Піскуна тепер уже за суміщення крісел генпрокурора та народного депутата. Піскун штурмує Різницьку за допомогою «Беркута», заручившись підтримкою тодішнього голови МВС Василя Цушка.

Ця історія звільнень найяскравіша!

Михайло Потебенько: липень 1998 – квітень 2002

Ледве не дотягнув до п’яти років генпрокурорства. Формальна причина виходу з ГПУ – перехід у народні депутати. При Потебеньку було відкрито кримінальні справи проти Павла Лазаренка та Юлії Тимошенко. При ньому Лазаренко вдалося виїхати з України, забравши з собою мільйони доларів.

Тимошенко пробула у в’язниці трохи більше місяця, за два роки суд визнав порушення кримінальної справи незаконним. Над Потебеньком завис меч, але він утримався на посту.

Також відомий тим, що всіляко заплутував справу про вбивство Георгія Гонгадзе, не даючи йому хід. Кажуть, що Кучма відпустив Потебенька лише тому, що той дуже злив опозицію і міг стати причиною бунтівних виступів. Відхід Потебенько з ГПУ, можливо, справді відстрочив, але не запобіг Помаранчевій революції.

Григорій Ворсінов: жовтень 1995 — липень 1997

Пробув на посаді два роки. Преса називала Ворсінова протеже та кумом Павла Лазаренко. Коли в аеропорту Донецьк було вбито народного депутата Євгена Щербаня, генпрокуратура всіляко тягнула цю справу, хоча всі активно обговорювали версію, що вбивство Щербаня замовив Лазаренко.

У липні 1997 року президент Леонід Кучма відправив Лазаренко у відставку. Ворсінов пішов за ним у причепі, не намагаючись наполягати на своїх правах.

Владислав Дацюк: жовтень 1993 – жовтень 1995

Віктор Шишкін: вересень 1991 – жовтень 1993

Два перші генеральні прокурори незалежної України пробули на своїх постах два роки. З давніх-давен причини їх відставок можуть бути відомі тільки вузькому колу людей.

За Віктора Шишкіна було прийнято перший в Україні «Закон про прокуратуру», який наділяв цей орган дуже широкими повноваженнями.

Владислав Дацюк першим подав до Ради подання про позбавлення мандата народного депутата – Юхима Звягільського. Але докрутити до суду справу не вийшло, вона повністю розпалася вже після відставки Дацюка. Можливо, з того часу над ГПУ й завис цей злий рок: гучно починати справи проти сильних світу цього і тихо в них потопати.

КОМЕНТАРІ ЕКСПЕРТІВ

Олексій Баганець, заслужений юрист України, колишній перший заступник генерального прокурора:

— Наше законодавство нечітке, і немає поваги до букви закону у тих, хто має її дотримуватись. Якщо в Конституції України написано порядок призначення та зміни генпрокурора, його треба дотримуватись.

А якщо закон погано працює, його треба міняти, вносити зміни до Конституції. Але не залишати все на забаганку влади. Наприклад, у Польщі генерального не можна звільнити без згоди національної ради прокурорів. Яке б подання не йшло від президента чи кого іншого, без перевірки, без вердикту професіоналів відставки не буде.

Інша річ, що у нас постійна зміна генпрокурорів та постійні навколо них скандали. І це тому, що судова влада не має такої незалежності, щоб виконавча влада не могла в її справи втрутитися.

Вадим Карасьов, політолог:

— Прокурор – це головний законник у країні, а таке становище не завжди  влаштовує владу. Вищі політичні керівники мають намір керувати законом. А це вже не всіх прокурорів влаштовує. Тому тим, хто виявляв норовливість або не виявляв прагнення реалізації вказівок влади, доводилося достроково залишати крісло.

У будь-якій цивілізованій країні прокурор має бути незалежною фігурою. Але в менталітеті нашої влади, як у минулих, так і нинішніх, а боюсь і майбутніх, прокурор повинен їм служити.

Сергій Горбатюк, екс-начальник Управління спецрозслідувань ГПУ:

– Кожен президент хоче мати свого генерального прокурора від і до. Хоча зв’язку між цими державними посадами не повинно бути.

Прокуратура має дуже великі повноваження. Це нагляд за СБУ, ДБР, НАБУ, за нещодавно створеним БЕП. Якщо президент дружить із генпрокурором, він може на всі ці органи впливати. Вплив може мати різний характер та бути позитивним – удосконалити роботу інституцій. Але в нас використовується інший механізм – генпрокуратура та інші правоохоронні органи розглядаються як батіг, який допомагає керувати державою, утихомирювати політичних опонентів.

Призначення генпрокурора, який би задовольняв владу, – це фактично небажання, щоб у країні керував закон. І найдивовижніше те, що наші західні партнери погоджуються з таким підходом. Наприклад, призначення Юрія Луценко головою ГПУ сприймалося ними як позитив. Хоча юридично такого не могло бути і під Луценко довелося приймати окремий закон.