24 серпня виповнюється півроку з початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну. Символічно, що ця дата збіглася із Днем Незалежності? пише Апостроф. Це є чудовим приводом для того, аби підбити проміжні підсумки шести місяців боїв.
Починаючи велику війну з Україною, російське військово-політичне керівництво передбачало варіант американської операції «Бурі в пустелі» 1991 року – військова кампанія проти повноцінної армії, озброєної застарілим озброєнням та повна перемога за кілька тижнів за рахунок більш сучасного озброєння. План війни являв собою «гримучу суміш» із західного та радянського досвіду. З одного боку нанесення першого масованого ракетно-авіаційного удару по військовій інфраструктурі противника, а з іншого — захоплення в тилу цивільного аеродрому силами вертолітного десанту, з подальшим посиленням угруповання посадковим способом і розвитком удару. Все це базувалося на повідомленнях про сильні проросійські настрої в українському суспільстві, які за задумом російських стратегів, могли б обрушити військову та цивільну систему управління в Києві.
Однак із самого початку для росіян все пішло не так. Повідомлення про проросійські настрої у суспільстві виявилися помилковими. До того ж, наше військове командування, бачачи військові приготування ЗС РФ та маючи інформацію від західних партнерів, до 24 лютого (під маркою командно-штабних навчань «Заметіль-2022») організувало часткову евакуацію армійських частин з місць постійної дислокації, а також забезпечило їх розгортання на планових позиціях. І найголовніше, вдалося зберегти частину систем ППО та авіацію: більшість зенітно-ракетних комплексів перед самим ударом були передислоковані на запасні позиції, а авіація — на запасні аеродроми і навіть на спеціально підготовлені ділянки автомобільних доріг.
З іншого боку, росіяни виділили замало ракет для ударів по тих самих аеродромах. А оскільки вертолітний десант на аеродром Гостомель був змушений перейти до оборони, план почав валитися на очах. Не зіграла і ставка на те, що населення України масово підтримуватиме загарбників (або хоча б не чинитиме опір). Вже в перші дні колони російської армії, які рухалися тією ж Чернігівщиною, стали блокуватися місцевими жителями, а процес формування бригад територіальної оборони фактично перейшов у режим створення народного ополчення.
Незабаром російська армія зав’язла в боях за Київ та Харків.
Єдиним напрямом, де росіянам вдалося досягти серйозних успіхів й навіть окупувати обласний центр (Херсон), став південний. Майже без опору росіяни взяли Бердянськ і Мелітополь, що зумовило сумну долю ще одного важливого міста на Азовському морі – Маріуполя. У чому причина провалу на півдні, на сьогоднішній день можна лише здогадуватись.
Ще одним доволі несподіваним чинником для росіян стала військова, санкційна та економічна підтримка України західними союзниками. Зрозуміло, що Захід із самого початку скептично оцінював шанси України протистояти «російському ведмедеві» і тому очікував, коли закінчаться «3-4 дні», які західні аналітики давали на війну. Однак росіяни самі перейшли «червону лінію», вдаючись до атак на цивільні об’єкти, що спричинило масову загибель мирних громадян. Вбивства мирних у Європі у XXI столітті – це табу. І в цих умовах громадська думка, яка формує політичний порядок денний у європейських країнах, різко хитнулася у бік допомоги України. І політичні лідери, навіть пов’язані з Росією економічними інтересами, змушені були розпочати військову підтримку Києва. І це не кажучи вже про допомогу зі США та Великобританії.
У перший же місяць війни, російське угруповання, яке безуспішно намагалося штурмувати Київ, стикнулося з проблемами у логістиці. Пояснювалося це тим, що армія РФ успадкувала від радянської ставку на постачання військ залізницею. Ще радянські теоретики блискавичної війни 1930-х років на кшталт Олександра Свєчина чи Володимира Тріандафіллова стверджували, що темпи наступу танкових армій залежать лише від швидкості відновлення залізниці. Цю теорію вдосконалювали вже зовсім інші генерали.
Не захопивши в перші дні Чернігів з його залізничною гілкою Гомель – Чернігів, росіяни були змушені організовувати постачання автомобільним транспортом, що в умовах обмеженості сил і коштів, а також партизанської війни, яка набирала силу, стало для них серйозною проблемою.
У результаті до кінця березня російське політичне керівництво було змушене стримати апетити, повністю відмовившись від наступу на північному напрямку. На початку квітня російське угруповання відступило із захоплених територій у Чернігівській, Сумській та Київській областях. Зрозуміло, що для пропаганди це було представлено як «жест доброї волі» особисто від Володимира Путіна.
Розбита російська техніка у Бучі
Починаючи з квітня, росіяни зосередили зусилля на спробах наступу у східних областях та взяття Одеси. Зокрема, у Донецькій та Луганській областях росіяни вдалися до перевіреної тактики Другої Світової війни – створення «вогневого валу», коли на відносно вузькій ділянці фронту концентрується величезна кількість артилерійських систем, які продавлюють оборону супротивника. А потім вже йдуть піхота та танки. З одного боку, це було викликано тим, що за вісім років ЗСУ змогли створити на цих ділянках як мінімум дві лінії оборонних фортифікаційних споруд, а з іншого боку це пояснювалося відсутністю у ЗС РФ спеціалізованих штурмових підрозділів, здатних вести наступальні дії (згодом з Африки та Сирії були перекинуті бойовики ПВК «Вагнер», які й стали тими самими штурмовиками).
Наземне просування на Одесу було блоковано опором гарнізону Миколаєва, а можливості Чорноморського флоту щодо висадки та підтримки з моря морського десанту були серйозно підірвані втратою БДК «Саратов» у Бердянську, 24 березня, ракетного крейсера «Москва», 14 квітня, а також острова Зміїний наприкінці червня.
Удар по БДК «Саратов» у порту Бердянська
Останні хвилини ракетного крейсера «Москва»
У ході другого етапу вторгнення росіяни змогли після кровопролитних боїв взяти штурмом Маріуполь, Сєвєродонецьк та Лисичанськ. На харківському, запорізькому та херсонському напрямках зберігається відносний паритет. Обидві сторони проводять локальні операції, не маючи можливостей для переходу до повномасштабного наступу. При цьому Україна отримує дедалі більшу кількість високотехнологічного озброєння, наприклад ракетні системи HIMARS та М270. Це дозволяє потроху переходити до активнішої оборони, знищуючи склади та військову інфраструктуру в найближчому тилу противника. Росіяни вже мають проблеми зі зношенням стволів артилерійських гармат і змушені підтягувати додаткові установки зі складів зберігання за самого Уралу.
Підбиваючи проміжні підсумки, можна говорити, що через шість місяців війни Росії не вдалося реалізувати свої початкові плани щодо захоплення території України. Водночас Україна змогла на першому етапі відстояти свою незалежність, щоправда, втративши частину територій на півдні та на Донбасі. Бої за звільнення цих територій ще попереду, відтак терміни завершення війни прогнозувати дуже складно.
