Примітивна конструкція, простота використання, максимальна мобільність, швидкий ефект нагрівання – далеко не повний перелік переваг цієї вже легендарної грубки. В останні (мирні роки) про «буржуйки» ми практично забули, хіба що використовували у сторожках, гаражах та невеликих дачних будиночках. Сьогодні на них ажіотажний попит і як наслідок — зростання виробництва печей цієї конструкції. Роблять їх скрізь — від заводів до гаражних кооперативів — промисловими партіями та поштучно, пише КП в Україні.
Сфера застосування зрозуміла і логічна. Більшість йде на потреби ЗСУ, частково «буржуйки», напередодні холодів та можливих відключень опалення закуповує міська влада (згадайте хоча б проєкт львівського мера Андрія Садового із закупівлею 600 пічок для потреб міста). Та й прості люди часто тримають у комірчині піч, так, «про всяк випадок».
Ми ж згадували, як наші предки готувалися і переживали холодну зиму. «Буржуйка» в ті часи стояла на особливому місці у рейтингу тепла, але були ще й інші особливості.
Зігрітися важливіше, ніж наїстися
Сто років тому нашим прабабусям та прадідам на центральне опалення сподіватися не доводилося. Воно запрацювало в Києві лише в середині 30-х років XX століття, та й то спочатку лише в центральних районах, і лише після війни 1941-1945 років дива цивілізації дісталися околиць столиці. До революції киянам (як, втім, і мешканцям інших великих міст країни) розраховувати доводилося лише на себе.
Та й увесь життєвий устрій суспільства багато в чому будувався в ті роки з поправкою на необхідність зігрітися в холодну пору року. Навіть місце проживання люди часто обирали, орієнтуючись на кількість дров для печі, на яку вистачить грошей. Житлові райони, розташовані на пагорбах, підходили для людей заможних. Вітер і, відповідно, протяги, що гуляють у будинках, вимагали багато дров та вугілля. Той же Печерськ — місце, де представники навіть середнього класу жити не хотіли, — дорого. Тут селилася знать, але й вона добряче страждала від холодів. Адже не кожна піч (і навіть кілька) прогріє величезний особняк. Викручувалися як могли – спали одягненими, брали із собою в ліжко нічні грілки. При цьому скаржитися на холод у залах було не заведено, адже гості могли подумати (і не дай боже ще й розповісти комусь), що у господарів грошей на опалення не вистачає! Для таких випадків існувала стандартна відмовка — адже «холод він для здоров’я корисний, ось ми і загартовуємося».
Люди простіше обирали квартали в низинах та ярах (наприклад, у Києві поблизу Подолу), де рельєф місцевості допомагав сховатися від вітрів. Та й будинки тоді будували з огляду на клімат. Кам’яні багатоповерхові — для заможних панів, дерев’яні та присадкуваті — для середнього класу, ремісників та звичайних злиднів.
Зігріти своє житло в холод було задоволенням не з дешевих. Краєзнавці порахували, в середньому на купівлю дров у середнього киянина в сезон йшло до 10% зарплати (і це не рахуючи інших комунальних платежів!). Тому традиційно «сані готували влітку». Дрова — головне паливо для печей — продавалися цілий рік, і, звичайно, не в сезон коштували вони дешевше. Традиційно робили запаси. Під «пальне» у багатоквартирних будинках виділялися спеціальні приміщення у підвалах — «дровники». Ті ж, хто не міг цього собі дозволити, сподівалися на м’яку зиму та своє міцне здоров’я. У холодні місяці в’язанка дров коштувала на складах, як ситний обід у шинку. Ті, хто стояв перед вибором «заснути голодним, але в теплі, або ситим, але в холоді», часто робили вибір на користь першого варіанту. До речі, вважалося, що температура в приміщенні в 14-16 градусів тепла була цілком достатньою, якщо її «піднімали» до +20 — це вже марнотратство.
|
Від «голландки» до «буржуйки»
Комфорт залежав і від головного джерела тепла у квартирі – печі. Поки в моду не увійшли загальнобудинкові обігрівальні системи, кожен мешканець в апартаментах мав свій «нагрівач». До речі, вони також були різними. Поділялися на «обігрівальні» (призначені для нагрівання приміщень) і «варисті» (встановлені на кухнях і використовувались, крім того, і для приготування їжі).
«Голландка» — пічна система, що використовувалася у містах ще з кінця XVIII століття. Великих розмірів махіна встановлювалася з відступом (близько метра) від стіни, і сама займала чимало місця (мінімум 2 кв. метри). Така конструкція впадала у вічі і була своєрідною «візитною карткою» будинку. Зрозуміло, що їй намагалися надати максимально презентабельного вигляду. Для цього використовувалися кахлі — візерунковий кахель. Це і дало печі назву – «голландка». Крім масивності, у «голландок» були й інші недоліки — за піччю був потрібен постійний догляд опалювача, та й витрата палива в неї був занадто великим.
Інша справа — «буржуйка». Невелика, компактна, ощадлива. Швидко прогріває приміщення, щоправда, так само швидко остигає. Мода на них прийшла на початку ХХ століття. Спочатку ними користувалися переважно у бідних районах, але своє місце у міських квартирах «буржуйка» зайняла з початком нестабільного часу — з середини двадцятих років. Із цього моменту і до появи центрального опалення «буржуйки» стали постійними супутниками киян. Втім, вирізнялася «буржуйка» особливою пожежною небезпекою. Періодично влада оголошувала її поза законом і дозволяла топити лише для просушування приміщень, забороняючи постійне використання. Доводилося грубки ховати і навіть заправляти паливом тільки вночі, коли перевіряльники не бачать.
Напівлегальні «буржуйки» мали замінити набагато безпечніші електронагрівачі, що стали популярними перед зміною влади в 1917 році. Тоді газети наввипередки пропонували чудо-пристрої, які не потрібно «годувати дровами» і від яких немає неприємного запаху. І, незважаючи на високу вартість електроенергії, новація мала попит. Але прийшла революція, війна, голод, розруха, електрику стали давати з перебоями, і суспільство знову і надовго повернулося до «буржуйок».
|
До речі
Трубочистів затверджували у поліції
Ще однією незручністю пічного опалення, з яким доводилося стикатися постійно, була необхідність запрошення сажотруса. Сажа, що накопичується в трубах, могла стати джерелом як пожежі, так і чаду. Чистити труби треба було за спеціальним розпорядженням міської думи. У публічних місцях, таких як, наприклад, харчівні та готелі, зобов’язували робити це раз на тиждень, а у звичайних житлових будинках – не менше двох разів на місяць. «Трубочистних справ майстрів» наймала або сама управа, або можна було запросити приватного фахівця. Але з огляду на серйозність його функцій кожен такий сажотрус повинен був мати спеціальний дозвіл на роботу, виданий у поліції.
В тему
Прибуткові будинки та парове опалення
Будівельний бум, що накрив Київ в останнє десятиліття XIX століття і в дореволюційний період XX століття, призвів до того, що в місті як гриби після дощу стали з’являтися багатоповерхові будинки. Спочатку господарі за звичкою обладнали квартири під найм печами, але згодом зрозуміли їхню безперспективність. На 6-7-й поверх щодня тягати в’язки дров було проблематично, та й конструкція багатоквартирного будинку була не розрахована під таку кількість індивідуальних печей. Так з’явилися перші загальнобудинкові парові котли, які розподіляють тепло на всіх. За послугу платити доводилося додатково, це коштувало недешево, але квартиранти, оцінивши зручність нововведення, його прийняли і платили покірно.
Парове опалення швидко набирало популярності і при ремонті громадських домобудівель. Наприклад, «на пар» перебудували багато театрів. На стику століть його запустили у Києві, Умані, Львівській та Одеській опері (у Південній Пальмірі система є робочою і досі).
