Ярослава Магучіх: У мене була одна мета – стрибати високо, щоб здіймався наш прапор

Ярославу Магучіх визнано найкращою спортсменкою року в Україні, і це не дивно – вона видала неймовірний сезон попри війну.  За цей рік Ярослава стала чемпіонкою світу і переможницею Діамантової ліги. Наразі по стрибках у висоту в світі їй майже немає рівних.

kp.ua поспілкувались з Ярославою Магучіх про тріумфальний для неї сезон і дізнались, у чому секрет її успіху.

«Досить збирати срібло, потрібно золото»

— Ярославо, 2022 рік завершився, і склалось відчуття, що для вашої кар’єри він є особливим в плані досягнень. Чи вдалось у ньому все, чого бажали?

— Безумовно, 2022 рік був складним, але він також подарував мені золоту медаль чемпіонату Європи. І тепер я маю золоті медалі у всіх вікових групах, а також він подарував мені особистий рекорд – 2, 05 м. Тому у спортивному плані я дуже задоволена роком.

— У березні ви взяли золото на чемпіонаті світу в приміщенні у сербському Бєлграді, стрибнувши на 2,02 м. Наскільки складно було налаштовуватись на ці змагання, враховуючи, що в Україні на той момент почалась повномасштабна війна?

— Звичайно, було дуже складно, і перед цим було дуже складно покинути родину, щоб поїхати на цей чемпіонат світу в приміщенні. Але мене всі підтримали, і тому я все ж таки вирішила поїхати на цей турнір і дуже хотіла здобутити золоту медаль. Хотіла виграти цей чемпіонат світу, тому що дуже хотілось принести хороші емоції всьому українському народу. Тому що тоді почалась війна і новини були не дуже.  Хотілось, щоб було щось хороше.

— Як і завдяки чому знаходили сили і мотивацію на тренування? Що допомагало концентруватись на спортивних результатах?

— Силу і мотивацію — у наших воїнів, які боронять нашу землю, віддаючи свої життя, тому я робила все, що від мене залежить, на своєму спортивному фронті.

— Що відчували на той момент, коли зрозуміли, що ось воно, золото ЧС, вигране?

— Я була дуже щаслива, що змогла виграти золото для нашої країни, що наш гімн лунав на увесь манеж. Це було дійсно дуже круто. І я зрозуміла, що маю можливість зараз піти і говорити з журналістами, розповідати, як це було, як я виїжджала, як наразі в Україні розвиваються події.

— Пізніше, на чемпіонаті світу у США, ви знову стрибнули на 2,02 м, але все ж таки поступились Елеанорі Паттерсон. Чи не лишилось після того виступу відчуття, що недотиснули до перемоги зовсім трішечки?

— Я була задоволена, що у мене є срібна медаль цього чемпіонату світу. Це подвійне срібло, тому що в мене вже є срібло 2019 року. І тато мені сказав: «Досить збирати срібло, потрібно золото». Тому, звичайно, це дуже круто, коли є така конкуренція, коли цікаво стрибати, і тебе це ще більше мотивує.

— Взагалі, що можете сказати про конкуренцію з Паттерсон? У Бєлграді, коли ви стали першою, вона була друга тоді. У Юджині вже Елеанор була першою. Вимальовується певна дуель у цьому сезоні.

— Про Елеанор Паттерсон можу сказати, що вона дуже хороша, і вона підтримувала Україну: коли ми приїхали на чемпіонат світу у Бєлграді, у неї був манікюр кольорів нашого прапору.

Щаслива, бо маю особистий рекорд

— На етапі Діамантової ліги у Брюсселі вам підкорилась планка в 2,05 м. Це найкращий результат сезону у світі. Задоволені таким досягненням?

— Звичайно, я дуже задоволена, що, незважаючи на такий складний психологічно і фізично рік, все ж таки в мене є мій особистий рекорд — 2,05 м. І дуже задоволена, що у 2022 році я спробувала стрибнути на 2,10 м. Тому я дуже щаслива, чесно, — в мене є особистий рекорд.

— Фактично на всіх етапах Діамантової ліги цього року ви були перші і лише на змаганнях у Стокгольмі стали п’ятою. Що пішло не так під час того виступу?

— Щодо Діамантової ліги у Стокгольмі можу сказати, що я теж людина, яка має емоції. І тому тоді не склалося. Нічого страшного.

— Стати чемпіонкою Діамантової ліги – це було головним завданням на рік?

— Конкретно таку мету я не ставила. У мене була одна мета – стрибати високо і показувати результати, щоб наш прапор здіймався, щоб я могла говорити з журналістами і пояснювати, що насправді нині відбувається в Україні, що зараз триває війна і Росія атакує своїми ракетами кожного дня, що порушена інфраструктура.

— Вас визнано найкращою спортсменкою року в Україні. Що означає для вас це досягнення?

— Дуже приємно бути кращою легкоатлеткою України за версією журналістів. Дуже приємно, що вони за мене голосували, – це дійсно дуже круто. Тому що насправді наразі ми всі, спортсмени, — амбасадори України у своїй сфері, як і всі люди, і вони всі розповідають, що зараз відбувається в Україні і як воно насправді.

Під кінець сезону було дуже складно

— Як вплинула війна на легку атлетику, зокрема на стрибки в висоту?

— Війна, я думаю, вплинула не тільки на легку атлетику, але й на всі сфери діяльності. Але особисто для мене було дуже складно психологічно – їхати на змагання. І вже під кінець сезону було дуже складно. Я хотіла додому, я вже хотіла до тата, до бабусі. Але я все ж таки розуміла, що треба наразі робити все, що від мене залежить, – стрибати високо і показувати гарні результати. Щоб не забували, що ми з України, що триває війна.

— Чи постраждала легкоатлетична інфраструктура в Україні під час війни?

— Звичайно, постраждала інфраструктура – стадіони, манеж. Але нічого, ми прорвемось, все відбудуємо .

— Як ваші суперниці-колеги з інших країн ставляться до війни в Україні?

— Коли ми приїхали на чемпіонат світу у Бєлграді, багато спортсменів підходили, запитували, багато хто підтримував. Казали, що не вірять, що таке взагалі можливо у нашому столітті.

А Джанмарко Тамбері виступав на руці з прізвищами Бондаренка, Проценка – нашими хлопцями. І коли була церемонія відкриття і всіх представляли, він був у масці Ukraine. Це було дуже круто. Всі спортсмени підтримують, і федерації також підтримують і надають всі умови для тренувань.

Секрет успіху

— З Тетяною Володимирівною Степановою ви тренуєтесь з дитинства. Вважаєте, що це є перевагою над іншими суперницями?

— Так, з Тетяною Володимирівною ми вже дуже багато років разом тренуємось, і це дуже круто. Головне, я вважаю, знайти контакт з тренером і тренеру зі спортсменом, тоді все буде клас. І, ви знаєте, у багатьох спортсменів саме так, що вони приходять з дитинства у спорт, тренуються.

Нещодавно Ірина Геращенко публікувала, що вона займається легкою атлетикою вже 20 років, і увесь цей час — у свого тренера.

— Як взагалі потрапили до неї на тренування? Що стало запорукою успіху вашого тандему?

— Тетяна Володимирівна прийшла тренувати в ДЮСШ олімпійського резерву №3, і тоді з моїм першим тренером, Куценко Оленою Андріївною, вони тренували разом. Але потім так склалося, що розійшлися. І вже потім я обрала Тетяну Володимирівну – тому так і почався наш шлях. А взаємоповага – найголовніше. І, звичайно, якесь спілкування поза стадіоном. Воно має бути не лише на стадіоні і в манежі, але й поза ними також треба спілкуватися.

— З чого почалась легка атлетика для вас? Нібито для вас все починалось не зі стрибків у висоту?

— Я прийшла на легку атлетику, коли ще була дитиною. Звичайно, коли ти дитина, ти пробуєш все. Тому я пробувала все – і стрибки у довжину, і біг, але все ж таки звернула увагу на висоту, і мені сподобалось. Все вдавалося, і ось так і почала стрибати.

— Для вас важливо, проти кого доводиться виступати? Чи навпаки, ви відноситесь до спортсменів, що абстрагуються під час виступу і концентруються лише на стрибку? І спортсменки, які сьогодні є суперницями, ніяк не впливають і не створюють психологічного тиску?

— Насправді я ніколи не дивлюсь на дівчат і на те, як вони стрибають. Не звертаю уваги. Я намагаюсь максимально налаштуватися на свій стрибок і зробити  все правильно, зробити все так, як я натренувала. Тому я не дивлюся, і на мене це ніяк не впливає. І за це дякую Тетяні Володимирівні, тому що я концентруюсь тільки на своєму стрибку.

— Наскільки велику роль грає адреналін під час стрибку? Допомагає чи заважає? Чи ви робите все максимально спокійно, так, ніби для вас це абсолютно звична справа?

— Адреналін допомагає, але його не має бути забагато. Тому що у поганому випадку він заважає налаштуватися на спробу.

— А допомагає вашому розвитку як спортсменки конкуренція з іншими двома прекрасними українками — Юлією Левченко і Іриною Геращенко?

 — Звичайно, це круто, коли в своїй країні є конкуренція. Це цікаво. Кожен чемпіонат в Україні — це як мінічемпіонат Європи.

Більша частина гардеробу – спортивні речі

— Ви активна користувачка соцмереж. Ваші фото в Інстаграм набирають тисячі лайків, і у вас вже 130 тисяч підписників. Багато часу йде на те, щоб працювати із соцмережами?

— Насправді я не такий активний користувач Інстаграму. Але іноді виставляю фотографії і відео, тому що немає так багато часу, щоб щось знімати і виставляти, щось підписувати.

— Що вони для вас означають? Це метод популяризації себе і спорту? Чи скоріше просто хобі?

— Мої підписники – це мої фанати, фоловери, які стежать за моїм життям, і їм це подобається. Тому, напевно, це така велика соціальна родина. І, звичайно, це як метод популяризації спорту, щоб люди більше дізнавалися про легку атлетику, про спорт і спортсменів. Що ось ми виступаємо, представляємо нашу країну – тому це треба робити.

— До речі, про фото… Здається, вам подобається фотографуватись. Як часто робите фотосесії?

— Так, я люблю фотографуватися, але в мене дуже рідко бувають професійні  фотосесії, тому що немає часу на це.

— Який одяг любите носити поза спортом, у повсякденному житті?

— Більша частина мого гардеробу — це дійсно спортивні речі, тому що в них дуже зручно: надів собі гарний спортивний костюм і пішов гуляти. Але є й спідниці, і сукні. Я люблю одягатись у спідниці, і зараз у рідному місті (Дніпро. – Ред.) я одягаю і ношу, ще й погода дозволяє це робити зараз.

— Доводиться собі відмовляти у чомусь в плані їжі? Наскільки суворої дієти дотримуєтесь?

— Щодо їжі — так, іноді бувають обмеження, коли треба. Але не так часто. Тому я просто намагаюсь не їсти смаженого, майонез. А більше все таке дієтичне, запечене. Воно і смачно, і корисніше.

«У спорті я не вірю у прикмети»

— Часто буває так, що спортсмени вірять у прикмети. Чи є у вас такі, яких сумлінно дотримуєтесь і вони вже стали ніби ритуалом перед виступом?

— Не знаю чому, але у спорті я не вірю у прикмети, чесно кажу. В мене є традиція – я завжди роблю собі зачіску сама, заплітаю ці коси або хвости і роблю мейкап. У мене є тільки традиції.

— Знаю, що любите дивитись телевізійні шоу. А чи є бажання колись самій взяти участь?

— Так, іноді дивлюсь, коли є час. Звичайно, хотілось би, але дійсно, коли ти спортсмен і їздиш постійно по тренувальних зборах, постійно туди-сюди, постійно за кордоном, ти не потрапляєш на ці зйомки – у тебе немає часу і немає куди вставити собі це у графік.

— Читав, що в дитинстві ви мали хист до малювання. Чи малюєте зараз?

— Так, у дитинстві я займалася малюванням, малювала на форматі А-3. Зараз дуже рідко малюю. Максимум – у скетчбуках трохи ручкою або олівцем. Але не так масштабно, як раніше.

— Що для вас ідеальний відпочинок?

— Відпочинок? Погуляти, подихати свіжим повітрям, полежати з котом, почитати книжечку, випити чаю – ось ідеальний відпочинок.

— Ви стали популярною доволі рано. Вже у 18 років ваше ім’я у шанувальників спорту було на слуху. Складно бути завжди в центрі уваги?

— Спочатку було складно знаходитись завжди у центрі уваги. Завжди щось писали у інтернеті, виставляли пости. Але потім ти до цього звикаєш і розумієш, що це частина твоєї праці. Частина тебе, і ти мусиш це робити.

— Ви у 18 і ви у 21 – наскільки це різні люди?

— Насправді аніскільки не змінилася. Ну хіба що трішечки подорослішала.