Схід проти Заходу, тоталітаризм проти демократії — і це під густим соусом ідеології, приправленим дрібкою локальних конфліктів у «країнах третього світу». Противники не бомбили один одного, не вбивали солдатів та мирних жителів, не руйнували інфраструктуру – але давали зрозуміти, що можуть піти на будь-які кроки заради перемоги…
Так виглядала « холодна війна » – глобальне протистояння протилежних соціально-економічних систем, пише КП в Україні. Простіше кажучи, СРСР і США з’ясовували, хто у світі головніший і сильніший. » Війна » тривала майже пів століття, і в лютому 1992 року в американському Кемп-Девіді була поставлена фінальна точка. Хто ж виграв?
Дякуємо, Оруелл
Терміном «холодна війна» людство завдячує письменнику Джорджу Оруеллу. Саме він у жовтні 1945 року у своїй статті «Ти і атомна бомба» у британському тижневику «Тріб’юн» міркував про те, що ядерна зброя в руках будь-якої іншої держави, окрім США, могла б об’єднати країни у дві-три наддержави, які поділили б світ між собою, знищивши мільйони людей за лічені секунди. При цьому одна проти одної «ядерку» країни не застосовували б, закріпивши цю умову якоюсь негласною угодою. У результаті кожна наддержава вважала б себе непереможною, перебуваючи у стані «холодної війни» з такими ж сусідами.
Через рік Оруелл повідомив читачам видання «Обсервер», що Росія почала вести «холодну війну» проти Британії та Британської імперії. А ще трохи пізніше вираз «холодна війна» увійшов до офіційних кулуарів американських політиків: Бернард Барух, радник президента Трумена, ужив термін у промові перед палатою представників штату Південна Кароліна.
«Споконвічно російські землі» в Туреччині
Після закінчення Другої світової війни 1945 року СРСР, забравши собі лаври одноосібного переможця гітлерівської коаліції, почав встановлювати контроль над країнами Східної Європи. Йшлося і про Польщу, де було сформовано прорадянський уряд, і про сферу впливу в Західному Берліні… На адресу колишніх союзників – США – полетіли закиди у намірі створити конфронтацію з СРСР на користь американських капіталістичних монополій. І не встигли вщухнути фанфари на честь перемоги, як у липні 1945-го СРСР висунув територіальні претензії… Туреччині, вимагаючи повернути колишню Карську область, південь Батумської області та Сурмалинський повіт колишньої Ериванської губернії, відданих Туреччині за Московським договором. Також «Страна Советов» хотіла мати спільний з Туреччиною контроль над чорноморськими протоками і вимагала визнати право СРСР на створення військово-морської бази в протоці Дарданелли.
Нічого не нагадує?
Американці ж були союзниками Туреччини і підказали відповідь у дусі «Туреччина сама впорається з контролем протоки, не турбуйтеся». Повторну ноту про спільний контроль було відправлено ще раз – і знову з тим же результатом. Ноти повторювалися до 1953 року, поки Радянський Союз не видихся і не визнав право Туреччини на самостійний контроль над Дарданеллами.
Поки СРСР бився в дипломатичній сутичці за Дарданелли і за «повернення споконвічно російських територій», США та союзники вже розуміли, що опонент має проблеми з логікою, дотриманням домовленостей і порядністю. Тому американці розробили запобіжний план ядерної війни проти СРСР, що змусило Кремль відмовитись від територіальних претензій до турків. 1952 року Туреччина навіть вступила до НАТО саме через цю ситуацію, щоб убезпечити себе від неадекватного сусіда.
Щоб вони заспокоїлися
Як це буває (і як це сталося зараз), подібні дії СРСР призвели до прямо протилежного результату. Замість того, щоб змусити держави тремтіти, Союз зробив усе, щоб англо-американська коаліція згуртувалася ще сильніше, Туреччина, що не визначилася тоді між західним і східним вектором розвитку, стрімголов помчала на Захід, а СРСР здобув славу військової експансіоністської держави, стримати яку можна тільки силою.
Відносини між США та СРСР загострювалися з кожним роком. Формально початком «холодної війни» стала заява Уїнстона Черчілля, який уже не був прем’єр-міністром Великобританії. Виступаючи у Фултоні (5 березня 1946 року) як приватна особа, Черчіль заявив про необхідність «створення військового союзу англосаксонських країн для боротьби зі світовим комунізмом». Звичайно, в особі СРСР.
Через тиждень глава радянської держави Йосип Сталін в інтерв’ю газеті «Правда» поставив Черчілля в один ряд із Гітлером і заявив, що у своїй промові Черчілль закликав Захід до війни з СРСР.
Це можна було порівняти з пострілом стартового пістолета. Військово-політичний забіг під назвою «Холодна війна» розпочався.
Безпосередньо ніхто один одному ядерною палицею не загрожував. І США, і СРСР підтримували зброєю та грошима різні сторони у місцевих війнах на територіях різних держав. Наприклад, війну в Греції (1946-1949) розв’язали антиурядові повстанці, яких підтримували комуністи та зброя з уже «радянських» Болгарії та Югославії (до речі, комуністи програли).
Стурбований тим, що терези схилилися на бік антикомуністичного майбутнього, СРСР зажадав право протекторату над частиною Лівії, щоб забезпечити свою присутність у Середземномор’ї. Союз підтвердив свою репутацію «захопити хоч щось десь», втомлені політики Заходу розійшлися в думках. Хтось пропонував уже вгамувати «Совєти» і дати їм для управління якісь райони Європи та Азії, щоб вони заспокоїлися. Інші вважали, що утихомирювати «комуністів» треба жорсткою силою.
Промова Уінстона Черчілля у Фултоні 5 березня 1946 року вважається датою початку «Холодної війни». Фото: media.iwm.org.uk/iwm/mediaLib
Телеграма із 10 тисяч слів
Так би й мучилися сумнівами лідери західних країн, але телеграма з посольства США в Москві стала переломним моментом у «холодній війні».
Як водиться, ніщо не віщувало… Взимку 1946 року казначейство США попросило посольство США в Москві пояснити, чому СРСР не підтримує створені нещодавно Світовий банк та Міжнародний валютний фонд. Заступник посла Джордж Кеннан спробував умістити відповідь у телеграмі, але одразу зрозумів, що одним бланком не обійтись. У результаті, в американське казначейство полетіла депеша з 10 000 (!) слів: Кеннан пояснював, чому СРСР не співпрацюватиме з СБ і МВФ.
Якщо постаратися звести текст телеграми до короткої тези (що не вдалося Кеннану), то виглядатиме він приблизно так: із Радянським Союзом співпрацювати неможливо, він поважає лише силу. Тому Штатам не варто сподіватися на рівноправні партнерські відносини із «Совєтами». Також Кеннан заявив, що у радянських керівників – «органічний експансіонізм», і запропонував «протидіяти будь-яким спробам Радянського Союзу вийти за межі існуючої сфери впливу».
На підтвердження висновків Кенанна контрольовані Радянським Союзом країни відмовилися в 1947 від участі в «плані Маршалла», за яким США надавали економічну допомогу постраждалим від війни державам. Крихітною умовою для такої допомоги було виключення представників комуністичних партій зі складу уряду цих країн.
Подумавши, США включили у сферу дії «плану Маршалла» Західний Берлін – а СРСР у відповідь розпочав його транспортну блокаду. Щоб не було сумнівів щодо серйозності намірів, у Союзі в серпні 1949 року пройшли перші випробування ядерної бомби. Швидкість, з якою США втратили свою ядерну монополію, змусила Штати задуматися, чим крити цю карту. Мабуть, лише кількістю як ядерних зарядів, так і бомбардувальників. Почнися справжня війна, США швидше завдали б бомбовий удар по СРСР. Який, до речі, залишився б без відповіді – ядерних сил у комуністів таки не було.
Видихнули – і все спочатку
Досягши одного зі своїх піків, ядерна істерія з настанням хрущовської «відлиги» почала спадати. У відповідь на створення НАТО, куди вже увійшла Федеративна Республіка Німеччина, низка соціалістичних країн під керівництвом СРСР підписала Варшавський договір – «наша відповідь НАТО». Після зустрічі в Женеві президента США Ейзенхауера та першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова у липні 1955 року у світовій пресі з’явилися обережні натяки на розрядку напруженості і навіть на можливе закінчення «холодної війни».
Після візиту до США Хрущов оспівував мудрість, прямоту і чесність американського президента, і поки західна громадськість мліла… радянські війська придушували повстання робітників у Польщі, яке почалося як протест проти економічної політики влади, але переросло у масовий рух проти сталінського режиму правлячої «Польської об’єднаної робітничої партії». Повстання супроводжувалося збройними зіткненнями та кровопролиттям. Антикомуністичне повстання пройшло і в Угорщині, а на Сході вибухнула Суецька криза, під час якої Єгипет за підтримки СРСР націоналізував Суецький канал і буквально вигнав британських і французьких інвесторів, яких підтримував Ізраїль.
Так стало зрозуміло, що перепочинок у «холодній війні» був тимчасовим.
Одним із ключових епізодів «Холоної війни» стала «Празька весна» у 1968 році. Фото: The Central Intelligence Agency/commons.wikimedia.org
«Кузькіна мать» імперії зла
У 50-ті роки протиборствуючі сторони почали збільшувати парк бомбардувальної авіації і будувати міцні ешелоновані системи ППО. СРСР створив власну стратегічну авіацію та випробував у 1957 році міжконтинентальну балістичну ракету (МБР) Р-7, здатну досягати території США. 1958 року свою першу МБР «Атлас» випробували й США. Але Штати почали розуміти, що у разі ядерної війни СРСР вже зможе завдати удару у відповідь по американських містах. Показові випробування термоядерної «Цар-бомби», відомої як «Кузькіна мать», мали налякати США до непритомності. Проте всі розуміли, що використання таких бомб неефективне в реальних бойових умовах, але полоскотати противнику нерви – саме те.
Обстановка розпалювалася, «холодна війна» підвищувала градус кипіння. У 1968 трапилася «Празька весна», черговий протест був розчавлений гусеницями радянських танків, реноме СРСР як договороспроможної держави знову котилося у тартарари. У 1973 році міністр оборони США Джеймс Шлезінгер висунув доктрину обезголовлюючого удару: поразка командних пунктів і вузлів зв’язку супротивника за допомогою ракет середньої та меншої дальності, крилатих ракет, що мають лазерні, телевізійні та інфрачервоні системи наведення на цілі. Доктрину схвалили, США та члени НАТО розпочали модернізацію засобів передового базування — американської тактичної ядерної зброї, розміщеної на території Західної Європи або біля її узбережжя. Одночасно Штати розпочали створення нового покоління високоточних крилатих ракет.
У Радянському Союзі над відповіддю довго не думали: 1976 року міністром оборони СРСР став Дмитро Устинов, який виступав не так за нарощування сухопутного угрупування звичайних збройних сил, як за вдосконалення технічного парку Радянської армії. Радянський Союз розпочав модернізацію засобів доставки ядерної зброї середньої та меншої дальності.
Країни клепали боєголовки та пускові установки, СРСР запровадив війська до Афганістану. У відповідь США розпочали виробництво нейтронної зброї — артилерійських снарядів та боєголовок ракет малої дальності «Ланс». 1982 року країни Варшавського договору провели навчання «Щит-82», побрязкавши зброєю у вигляді ракет перед носом Заходу. Незабаром президент США Рейган назвав СРСР «Імперією зла» та проголосив Стратегічну оборонну ініціативу (СОІ), вона ж – «Зоряні війни». А коли восени 1983 року радянські сили ППО збили південнокорейський цивільний авіалайнер, на борту якого було 269 людей, світ знаходився буквально в крихітному кроці від ядерної війни. Рахунок йшов не на роки, а на місяці та дні.
Показові випробування термоядерної «Цар-бомби», відомої як «Кузькіна Мати», мали налякати США до непритомності. Фото: commons.wikimedia.org
А що сталося?
Двосторонні скандали із взаємними звинуваченнями та висилками дипломатів зі США та СРСР не давали державам часу, щоб сказати «стоп» власним мілітаристським позывам. Плюс зарозумілість не дозволяла. Першим сокиру «холодної війни» випустив з рук генсек Михайло Горбачов, який прийшов до влади в СРСР. На зустрічі з президентом Рейганом восени 1985 року було підписано декларацію про неприпустимість ядерної війни – документ, який ні до чого не зобов’язує, але трохи заспокоїв населення Землі. Потім радянський уряд опублікував заяву, в якій закликав провідні країни світу приєднатися до Союзного мораторію на ядерні випробування та поетапно скоротити різні види ядерної зброї.
Здивуванню країн не було меж, але хто посмів би сказати «ні» такому благородному почину? Сам факт миротворчої ініціативи від СРСР — уже подія, а пом’якшення зовнішньополітичного курсу та поступки колишнім опонентам у питаннях будівництва комунізму на земній кулі змусили західні держави придивитися – що взагалі відбувається в «Стране Советов»? А там відбувалися перебудова, гласність, плюралізм та «пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими» – країна розгорталася у бік Заходу.
Ще через рік країни Варшавського договору виробили оборонну військову доктрину, не припиняючи при цьому скорочувати озброєння. Радянський Союз вивів війська з Афганістану, не зумівши пояснити солдатам, що вони там, власне, робили, і перевів оборонні підприємства на виробництво громадянської продукції. Заводи, які виготовляли снаряди, почали випускати каструлі, а в Європі тим часом показово руйнувалися комуністичні режими.
21 листопада 1990 року в Парижі було підписано «Хартію для нової Європи», яка оголосила кінець пів столітнього протистояння двох систем і початок нової ери «демократії, миру та єдності». Через рік СРСР розпався, і президент Росії Борис Єльцин на початку 1992-го заявив про те, що ядерні ракети перенацілені з об’єктів США та інших західних країн на незаселені території Землі. 1 лютого 1992 року в Кемп-Девіді було підписано спільну декларацію Росії та США про офіційне закінчення «холодної війни». Переможців в ній не було, але й програвших, слава богу, теж.
1 лютого 1992 року в Кемп-Девіді було підписано спільну декларацію Росії та США про офіційне закінчення «холодної війни». Фото: yeltsin.ru
