Координаційний штаб із захисту прав дитини в умовах воєнного стану доручив Міністерству закордонних справ звернутися з нотою до іноземних держав, куди були евакуйовані українські діти. Мета звернення – перевести всі випадки обмежень прав батьків та опікунів із юрисдикції країни перебування під юрисдикцію України.
— До наших дітей має застосовуватися національне законодавство. Органи іноземних держав мають розуміти, що наші діти перебувають за кордоном тимчасово, — заявила віцепрем’єр Ірина Верещук.
За цією нестандартною, скажімо так, нотою стоять драматичні історії, коли у дружніх нам країнах маленьких українців забирають у мам та прийомних батьків. Як це відбувається та чому, дізнавалася KP.UA.
Синдром Мюнхгаузена
Оксана може бачитися із сином раз на тиждень і рівно одну годину. Вони не можуть залишитися вдвох – поряд перебуває працівник соцслужби. Мамі важко розпитувати сина, оскільки української чи російської «контролер» не знає і вимагає говорити англійською. А хлопчик володіє цією мовою лише на рівні кількох простих слів.
Оксана розповіла свою торію на Youtube-каналі Жана Новосельцева. Скріншот: youtube.com/@novoseltsev
Дев’ятирічний Савелій зараз живе у кризовому центрі. У січні цього року його забрали в Оксани, щоб… подивитися, як дитина почуватиметься без мами. Збоку це здається диким, але цілком укладається у концепцію роботи Jugendamt – німецький аналог нашої служби у справах дітей.
До Німеччини Оксана із сином бігли від війни, як і мільйони інших українців. Їхній рідний Ірпінь потрапив під жорстокі обстріли з перших днів повномасштабного вторгнення. Серед речей, які взяли у дорогу, була медична картка Савелія – хлопчик проходив обстеження та лікування у київських клініках.
Усі пам’ятають київський вокзал та евакуаційні потяги наприкінці лютого – на початку березня минулого року. Але дорогу здолали. У Падеборні — місті на північному сході землі Північний Рейн-Вестфалія — спочатку розмістилися у знайомої, а потім знайшли окреме житло. На стосунки із місцевими родина не скаржилася. Єдине, Савелію з різних причин довелося змінити кілька шкіл. Але головне лихо – у нього почалися різкі болі в животі. Такі, що дитина просто не могла ходити. Оксана знову кинулася до лікарів.
– Її велика кількість звернень до німецьких лікувальних закладів була пов’язана з історією хвороби та призначеннями, які були надані в Україні, – каже адвокат Ксенія Проконова, яка зараз надає Оксані консультативну та технічну допомогу. – Але німецькі лікарі не змогли визначити причину хвороби, а лише виписували знеболювальні препарати. Не підтверджували вони й український діагноз (ерозійний виразковий гастрит. – Авт.). Після чергового прийому один із гастроентерологів, до якого Савелію дали направлення, вирішив «діагностувати» його маму. У службу у справах дітей він написав, що у Оксани синдром Мюнхгаузена.
Діагностичний поділ
Синдром Мюнхгаузена полягає у тому, що людина вигадує хвороби собі чи своїм близьким і вимагає лікування. Це компетенція психотерапевтів та психіатрів. За нашими стандартами гастроентеролог явно вийшов за межі своїх повноважень. Однак його скаргу в Jugendamt сприйняли як належне не лише у самій службі, а й у суді, який дав дозвіл на вилучення дитини.
– Лікар написав, що надмірним лікуванням я спровокувала у сина психосоматичні розлади, які і стали причиною болю, – каже Оксана.
Жінка стверджує, що їй із сином не пропонували допомогу психологів чи огляд профільних лікарів. І не ставили умов, виконавши які б вона могла повернути дитину. Все сталося швидко та досить жорстко. Об одинадцятій вечора, нібито вибивши двері, до житла мами з сином увірвалися працівники ювенальної служби і забрали переляканого хлопчика.
Адвокат Ксенія Проконова. Фото: facebook.com/kseniya.prokonova
— Це не позбавлення батьківських прав, — пояснює адвокат Ксенія Проконова. — У матеріалах справи йдеться про діагностичний поділ. Грубо кажучи, дитину забрали, щоб зруйнувати зв’язок між нею і мамою і простежити, болітиме у хлопчика живіт чи ні. Я не знайшла жодного німецького документа, де було б зазначено термін поділу. Єдине — у відповіді Посольства України у ФРН на скаргу Оксани йдеться про шість місяців.
За порадою німецького адвоката Оксана пройшла обстеження у лікаря, який володіє українською мовою. Він засвідчив психічне здоров’я мами, але у тому ж висновку сказано, що клініка не уповноважена проводити експертизи, спрямовувати на них має лише суд. Думка, мовляв, приватна.
– Ми просили допомоги у Національній соціальній сервісній службі України, але вони відповіли, що втрутяться, коли суд буде на території України. Це означає, що ніколи, – продовжує Ксенія Проконова. – Консул відмовив Оксані у зустрічі, а у відповіді посольства сказано, що вони довіряють німецькій службі. Консульські установи за своїми повноваженнями мають право представляти інтереси українських дітей за кордоном, але вони цього не роблять.
Німецький адвокат Оксани подала апеляцію на рішення суду про «діагностичний поділ», але на цьому її послуги припиняються, оскільки не сплачуються. Ксенія не може представляти інтереси своєї співвітчизниці, оскільки має українську ліцензію.
Внучку віддали до монастиря
Це лише одна історія із десятків, якщо вже не сотень. Здалеку заграниця здається раєм, але не все так просто. Там можуть допомагати, але однозначно не працює позиція «полюбіть нас такими, якими ми є».
Відомий випадок, коли в Італії влада розлучила дівчинку з бабусею, віддавши дитину під опіку до монастиря. Матері довелося прикласти титанічні зусилля, щоб повернути доньку через суди. Тому що всі генеральні доручення та інші документи, видані нашими компетентними органами бабусям та дідусям, в Італії не признаються. Питання опікунства вирішують лише спеціальні суди. Дитина «за довіреністю» вважається безпритульною.
І не лише в Італії, а у всій Європі. Там не розуміють, чому рудимент СРСР – опікунська рада при рай- чи міськадміністрації — вирішує долю дитини, коли є цивілізовані суди. Усі документи, привезені за кордон дитячими будинками сімейного типу та прийомними сім’ями, можна сміливо спалити. І якщо у Польщі пішли нам назустріч, призначаючи через суди тимчасових опікунів, то у Німеччині у родини киян також вилучили трьох дітей. Двох рідних батькам залишили, а прийомних передали до німецької родини.
— Тато мало не поліз у бійку, коли прийшли за дітьми, то його дві доби протримали в поліції. Слава Богу, не відкрили кримінальну справу за опір. Нині там теж йдуть суди. Ми з Києва шукали німецьких колег, які взялися б допомагати, – розповів адвокат Олексій Сиротін.
Ви караєте дітей? Так…
І не тільки, навіть не стільки документи можуть грати роль. Проблема в тому, що ми їдемо до Європи зі своїм статутом і впевнені, що так і повинно бути. В Україні ми можемо накричати на вчителя, якщо з дитиною щось не так, сваритися в кабінеті лікаря, бо «мама краще знає свою кровиночку». Для нас це поведінка, яка не викликає наслідків. Для тієї ж Німеччини – нонсенс. І для Данії, і для Швеції, Швейцарії, де також вилучають дітей.
Тому що мама з такою поведінкою може бути психічно нездорова, отже, є небезпека для дитини. І не дай бог мамі обуритися або відмовитися, якщо їй запропонують принести довідку від психолога, пройти тренінг, що коригує, або підлікуватися у психіатра. Це не порада, а наказ прямої дії. Невиконання загрожує позбавленням батьківських прав. І навіть назавжди, якщо жінка виявить непокірність.
Показовий випадок було описано на християнському сайті «Слово про слово». Сім’я баптистів Бичкових із Марганцю евакуювалася до Німеччини із 13 рідними дітьми. У місцевій школі у старших хлопчиків почались проблеми. Коли служба у справах дітей відвідала батьків і запитала, чи вони карають дітей, тато простодушно відповів: «Так».
Після цього у школі українців щодня оглядали щодо синців. Знайшли щось чи ні, ми не знаємо, але згодом приїхали представники Jugendamt і всю «чортову дюжину», починаючи від 4-місячного наймолодшого і закінчуючи 16-річним старшим, відвезли до дитячого будинку.
Ця історія закінчилася благополучно – повернути дітей допомогла порука місцевої релігійної громади. Але в сім’ї зараз лише 12 дітлахів. Одного з хлопчиків, який має інвалідність, суд залишив під німецькою опікою аж до повернення в Україну.
Якщо один вдома
Наразі ходять розмови, що Європа, користуючись нашим становищем, відкрила полювання за українськими дітьми, аби покращити своє демографічне становище.
— Це нісенітниця, — каже Ірина, яка багато років прожила в Німеччині. – Забирають у всіх – і у європейців, і азіатів, і мусульман, якщо надійде скарга. Так було завжди. Просто зараз потік біженців дуже великий, тому почастішали випадки саме з українцями. У німців теж дітей забирають, якщо надійде скарга, а вони люблять один на одного «стукати». Тут такі ж люди, як і всюди, і теж карають дітей. Але це приховують у стінах будинку, а на публіці демонструють повну толерантність до своїх дітей, які часом ведуть себе огидно. На відміну від українок, які можуть і за руку дитину смикнути, і накричати на неї, і потиличник дати, і випустити гуляти на вулицю одну.
Залишення дітей без нагляду — одна з основних причин, через яку їх можуть забрати, та й забирають, під тимчасову опіку. На перший раз попередять, на другий чи третій не слухатимуть аргументи «я на роботі», «грошей на няню немає» тощо. Дитина, залишена вдома або на вулиці без дорослих, вважається такою, що потрапила в зону небезпеки.
В інтернеті можна знайти багато таких історій. І не лише у Німеччині, але Данії, Швеції, Норвегії, Америці. Планка умовно безпечного віку не скрізь однакова, у США навіть різна у різних штатах. Але у середньому це 12 років.
– Коли ми приїхали працювати до університету Х’юстона, головною проблемою була 6-річна донька, – згадує Наталя Теценко, нині доктор математичних наук. – Нам допомогли скласти розклад лекцій так, що ми із чоловіком фактично змінювали один одного. Але все одно залишалося пів години, коли донька мала бути вдома сама. У Києві ми залишали її ненадовго і у 5-річному віці, за дівчинку не хвилювалися. Але тут дуже боялися, що сусіди помітять, як один із нас виходить із дому на пів години раніше, ніж приходить другий.
Так що знаменитий фільм «Один удома» лише весела казка. У житті батьків, які недорахувалися дітей, не залишили б без покарання !
Консул – не чарівник
Юристи, активісти, громадські організації, які займаються справами біженців, в один голос радять бігти до посольств та консульств, якщо виникли проблеми зі службами у справах дітей. Дають телефони та адреси. І матусі біжать, дзвонять, пишуть! Але здебільшого повертаються з тим же ефектом, що і Оксана. Тобто з величезною образою на українських дипломатів, які не хочуть захищати їхні права.
На жаль, переконання, що «батьківщина не покине» – це також міф. Побудований на легковажності.
– Люди хочуть, щоб їх звільнили від відповідальності за правопорушення. Тому що, з точки зору наших громадян, вони все роблять правильно, а з погляду закону та суспільства, в якому зараз перебувають, це порушення, а можливо — навіть злочин. Є багато видів покарань. У тому числі й вилучення дитини чи навіть позбавлення на неї прав, — каже народний депутат, колишній генеральний консул України у Стамбулі Богдан Яременко.
Він наголошує, що консул не є суддею, поліцейським чи адвокатом.
— У консула немає жодних процесуальних прав. Він може лише контролювати дотримання прав громадян України: чи порушуються щодо них закони, чи надається можливість захистити себе відповідно до конвенцій. Але не допоможе в ухиленні від відповідальності. Консул може надати консультацію – як правильно діяти, як отримати правову допомогу. Якщо знає, може підказати контакти адвокатів, які ведуть такі справи. Хоча не факт, що він їх знає.
І відмова консула від особистої зустрічі, за словами співрозмовника, має виправдання.
— У нас при кожному посольстві один – два консули, а людей, які хочуть їхньої уваги, може бути десятки тисяч. І ці люди бажають, щоби за них вирішили проблему, яку вона самі створили. Тому що не поцікавилися законами, які діють у країні, не вивчили правила загальноприйнятої поведінки. Ось ця ситуація з дітьми виникла не зараз. Так було завжди, були претензії соціальних служб до матусь, вилучення. Я не кажу, що всі консули білі та пухнасті, комусь легше відмовити, ніж щось зробити. Але вони точно не чарівники.
Резюме…
…зробимо коротке: перш ніж їхати в чужу країну або відразу після приїзду зазубріть усі закони, усі норми етикету, усі вимоги. І намагайтеся тримати себе в руках за будь-яких обставин.
А щоб не було так за себе прикро, розповімо, що у Швейцарії під ризик залишитись без дітей потрапляють часто італійці. Вони голосно розмовляють, розмахують руками, кричать «Мамма міа» з приводу і без. Місцеві сприймають це за сварку між батьками і сигналять до соцслужби, що дитина в небезпеці.
Питання ребром
Чи піде Європа назустріч Україні?
Роман Марченко, старший партнер юридичної фірми «Ілляшев та партнери», експерт з міжнародного права:
Роман Марченко. Фото: facebook.com/roman.marchenko.ua
— Посилання у Ірини Верещук правильне, ідея хороша. Серед наших клієнтів також є прийомна сім’я, у якої забрали дітей, мотивуючи це тим, що неправильні документи. Інша річ, чи спрацює нота МЗС на практиці. Не факт. Дитина, вивезена до іншої держави, підлягає юрисдикції країни перебування. Законодавство будується не за національним принципом, а за територіальним. Неможливо, щоб для нас зробили виняток, а для решти світу залишили колишні правила.
Наведу примітивний приклад: якщо в Україні десь можна їздити 120 км/год, а в Європі за тих самих умов 80 км/год, то ніхто не дозволить законно перевищувати швидкість лише тому, що ви громадянин України.
Але працювати дипломатам із питань захисту наших дітей та батьків треба. Послаблення можуть зробити.
Як мінімум — тимчасово визнати видані в Україні документи на опіку, пом’якшити деякі вимоги. Ірина Верещук має рацію, коли казала, що наші діти — не переселенці. Вони біженці, і щойно небезпека зникне, покинуть країну перебування.
