Тема бідності в Україні є актуальною довгі роки. Економісти та психологи періодично кажуть, що насправді все не так уже й погано й українці просто люблять прибіднятися, але факт залишається фактом: якщо порівнювати з європейськими сусідами, то ми особливим багатством ніколи не відрізнялися.

Війна ще більше посилила непросту ситуацію, і гучні заголовки ЗМІ про те, що чверті, а то й половині українців загрожує бідність, з’являються досить регулярно. Днями у The Gurdian вийшла чергова стаття про те, що життя в Україні немає. Репортаж із ломбарду, благодійні заходи у церкві, безкоштовна роздача хліба, бесіди з безробітними – все це малює дуже депресивну картину української дійсності. Але наскільки насправді сьогодні нестерпно жити в Україні?

За останній рік я не раз звертала увагу, як по-різному люди бачать навіть одну і ту ж навколишню дійсність. Пам’ятаю, як знайома, що живе на Позняках (район Києва – Авт.), взимку сумно розповідала, що в магазинах немає хліба, тому вона дістала із засіків борошно та пече його сама.

В цей же час інший знайомий, який живе від неї буквально в одному кварталі, виклав на ФБ досить багатий набір свіжих покупок з магазину, пояснюючи, що він постарався придбати абсолютно нові для себе продукти та торгові марки, сподіваючись хоч так трохи врятуватися від стресу.. І, до речі, там теж був хліб.

Зруйнована інфраструктура, безробіття, жебраки пенсіонери, катастрофічна нестача коштів навіть на найнеобхідніше, ломбарди, безкоштовна роздача їжі, старого одягу та дитячих іграшок – всього цього у сьогоднішній військовій Україні, звичайно, з надлишком. Але в той же час є і гучні гуляння, на які скаржаться сусіди в домовому чаті, і салюти, на які викликають поліцію, заповнені відвідувачами кафе та бари. І це також частина життя сьогоднішніх військових міст, яку неможливо не помітити.

До речі, у тій самій статті The Gurdian автор наводить приклад, що деякі українці приїжджали по безкоштовний хліб на автомобілях. Погодьтеся: витратити, умовно кажучи, долар на бензин, щоб отримати буханець хліба вартістю в той же долар (а насправді менше) навряд чи можна назвати розумною стратегією.

Тим не менш, те, що сьогодні в Україні важко жити фізично, морально і, звісно, ​​матеріально, не викликає сумнівів. У Світовому банку вже півроку говорять про те, що повномасштабне вторгнення Росії різко побільшало бідності в Україні. Зокрема, ще в жовтні 2022-го регіональний директор Світового банку в Східній Європі Аруп Банерджі в інтерв’ю Reuters зазначив, що напади Росії на нашу громадянську інфраструктуру далеко від лінії фронту ускладнили і так страшну економічну ситуацію, з якою зіткнулася країна. Лише з лютого до жовтня 2022 року рівень бідності в Україні зріс у 10 разів. У той час як ціни зростають, зарплати українців у найкращому разі залишаються без змін. Але найчастіше ситуація складається набагато сумніша: одним зарплати скоротили, іншим не виплачують, треті взагалі залишилися без роботи та, відповідно, без доходу.

Є й інші цифри СБ: рівень бідності в Україні через повномасштабну війну зріс з 5,5% до 24,2%, внаслідок чого ще 7,1 млн осіб опинилися за межею бідності. До того ж, кажуть експерти, не виключено, що найгірші наслідки в українських селах залишилися непоміченими.

Про те, наскільки швидко українці скочуються у злидні і як можна уповільнити цей процес, KP.UA поговорила з аналітиком Аналітичного центру «Об’єднана Україна» Олексієм Кущем.

— Олексію, як поєднуються між собою пункти з безкоштовної роздачі їжі та одягу із заповненими ресторанами, про які також не втомлюються писати блогери та соцмережі?

— Ця розкручена тема із заповненими ресторанами та кафе є класичною оптичною помилкою, коли людина робить висновки про загальний стан економіки, виходячи зі свого оточення. Звісно, ​​робити такі системні висновки на підставі суб’єктивних відчуттів не можна. А якщо так хочеться розповідати про життя в Україні на підставі особистого досвіду, варто піти не лише в київські ресторани, а й на барахолку «Поле чудес» на Петрівці і подивитися, які речі люди продають і купують. Або, скажімо, з’їздити до районного центру Дніпропетровської області та подивитися, скільки там людей сидять у кафе. Думаю, після таких «польових досліджень» складеться зовсім інша картинка.

— Чи можна сказати, що війна посилила розшарування на багатих та бідних?

— Так і є. Поряд із «заповненими ресторанами» мені часто доводиться чути аргумент про вулиці, заповнені дорогими автомобілями. Але давайте порахуємо: сьогодні у Києві мешкає близько 4 млн осіб. Ви можете собі уявити, що було б, якби всі ці 4 мільйони сіли у свої автомобілі та поїхали до ресторанів? Рух зупинився б, а біля входів у ресторани утворилися б величезні черги. Тож насправді всю цю «красиву картинку» із дорогими автомобілями та ресторанами створюють близько 10% мешканців Києва. Плюс-мінус 400 тис. осіб – це і є та кількість, яка забезпечує рух на вулицях та заповнення громадського харчування.

Уся столична інфраструктура забита з двох причин. По-перше, вона недостатньо розвинена в порівнянні із західними столицями, і сьогодні в Києві, насправді, не так багато відкритих ресторанів.

По-друге, Київ демонструє економіку мономіста. Це своєрідний «капітолій», який висмоктує людські та матеріальні ресурси з регіонів: ми не маємо інклюзії, і назад у регіони нічого не просочується. Розшарування суспільства посилюється: багаті стають багатшими, а бідні – біднішими.

— То завжди відбувається під час криз?

— Так, тому що, по-перше, інфляція і девальвація завжди працюють на користь людей, які мають великі валютні активи. У доларовому еквіваленті вони витрачають менше, навіть з огляду на зростання цін.

По-друге, в Україні багаті люди інтегровані у процеси нашої рентної економіки. Групи впливу, їхні родичі та друзі, аудиторські компанії, сфера послуг – усі ці люди становлять те саме 10% ядро ​​найбагатших. До речі, це і є електорат будь-яких реформ у нашій країні, у тому числі шокових, які призведуть до зубожіння 90% населення. Вони цілком щиро вважають, що так правильно, і цілком справедливо впевнені, що їх ці шоки не торкнуться.

— У нашій країні жителі сіл, як правило, живуть набагато бідніше за городян. Але під час війни дедалі частіше говорять про те, що сьогодні саме власний город може врятувати людей від злиднів та голоду. Як ви вважаєте, війна справді може поміняти місцями городян та селян?

— Почнемо з того, що найбідніші люди в Україні мешкають не в селах. Найбідніші – це міські пенсіонери і так званий міський прекаріат – соціально невлаштовані люди, які не мають гарантованої зайнятості, перебиваються тимчасовими підробітками з нестабільними невисокими заробітками. Ці люди, з одного боку, не мають можливості виробляти продукти, а з іншого боку змушені платити високу комуналку. І таких приблизно 30-40% у кожному місті.

Щодо жителів села, то питання їхнього матеріального стану досить широке. Якщо говорити про пенсіонерів, то у сільських пенсіонерів, як правило, нижче за пенсію, але це компенсується можливістю забезпечувати себе продуктами. Також у них гірший доступ до медицини, але краще екологія. Загалом різні фактори компенсують один одного, але все ж таки в умовах війни, напевно, можна говорити про те, що середній сільський пенсіонер живе краще за середнє міське.

Щодо невеликих фермерських господарств, то сьогодні їх можливості продавати зі своєї продукції на мінімумі – всі коридори монополізовані великими трейдерами. Тому більшість із них перебувають на межі банкрутства. Але частина фермерів, які переорієнтувалися на складніші цикли – тваринництво, вирощування овочів, ягід тощо. — почуваються краще.

Якщо говорити загалом, то сьогодні життя у селі привабливе тим, що воно дає більше можливостей для самозайнятості: є земля, на якій можна щось вирощувати. У місті, якщо людина втратила роботу, вона отримуватиме копійки у фонді зайнятості або на тимчасових підробітках, яких не вистачає навіть на фізіологічне виживання.

— Якщо підсумувати, то більшість українців впевнено скочуються у злидні. Чи можна призупинити цей процес?

– Так, можна державними гарантіями. Йдеться про держгарантії інвестицій для бізнесу (потрібно гарантувати бізнесу компенсації у разі знищення підприємства внаслідок військових дій), держгарантії для підприємств (гарантувати вітчизняним підприємствам держзамовлення) та держгарантію зайнятості (гарантувати людям роботу, причому не по розбору завалів, а максимально використовуючи професійно-технічні навички людини).

Але, на жаль, у нас сьогодні ніхто не думає про держгарантії. І один із останніх доказів тому – «метробляхи» – старі польські вагони метро, ​​які урочисто презентував у Києві мер Кличка.

— Багато хто вважає, що дарованому коневі в зуби не дивляться, і полякам треба сказати спасибі…

— Я теж дякую полякам, але я не дякую Кличку, який міг би якщо не дати замовлення і роботу нашим вагонобудівникам, то хоча б виступити з такою ініціативою. Натомість ми перетворюємося на безкоштовне звалище Європи, поступово стаємо країною, де безкоштовно утилізуватимуть металобрухт.​

Комментарии