Перша віце-прем’єр-міністерка та міністерка економіки Юлія Свириденко, схоже, знайшла свою нішу для вибудовування персонального політичного майбутнього. І ця ніша — гуманітарне розмінування територій України, які перебували під окупацією або під воєнними діями. За оцінкою Світового банку, для повного розмінування потрібно близько 37,5 млрд доларів. Це потенційний розмір ринку для послуг розміновувальних компаній, закупівлі відповідної техніки, розвитку супутньої інфраструктури — оцінки ризиків, розрозбки програмного забезпечення, сертифікації знешкоджених ділянок. І цей ринок Свириденко можливо уже поступово “бронює” за собою. Детальніше про це в матеріалі «Апострофа«.
Ключовий пріоритет
За оцінками уряду та міжнародних структур, близько 175 тис. кв км або 30% території України є потенційно забрудненими вибухонебезпечними предметами — мінами, залишками снарядів, уламками ракет, саморобними вибуховими пристроями. Ці території слід спочатку обстежити, а потім розмінувати. Цей процес називається гуманітарним розмінуванням — на відміну від військового розмінування, яке проводиться військовими в рамках своєї діяльності, наприклад, під час наступу на щойно залишені противником території.
Із цієї площі близько 5 тис. кв км — це сільськогосподарські землі. Станом на кінець квітня було обстежено заледве 18%. Обстеження одного гектара поля коштує приблизно 5-7 тис. грн., розмінування — 40-50 тис. грн. Тисячі фермерів по всій країні так і не змогли провести весняні польові роботи, або проводили їх на свій страх і ризик, не дочекавшись своєї черги на обстеження і розмінування від державних органів. Нестача розмінувальної техніки і фахівців — одна із ключових проблем. Зважені прогнози щодо очищення території України від вибухонебезпечних предметів — не надто оптимістичні. Залежно від темпів робіт, фахівці дають на це не менше 7-10 років, дехто каже про кілька десятиліть. Потенційно забруднені аграрні землі планують обстежити за 4 роки, з них 35% — до кінця 2023.
Очевидно, що відсутність стратегічного рішення щодо гуманітарного розмінування суттєво гальмує економічні процеси в державі. Утім уряд взявся за ці процеси тільки наприкінці 2022 року, коли широкомасштабна війна тривала уже понад 10 місяців, а про майбутні виклики посівної бив у всі дзвони приватний бізнес.
Питання гуманітарного розмінування варто розділити на кілька складових. Це, по-перше, самі “розміновувачі”. Попри загальне уявлення, цим займаються не лише державні служби, наприклад, підрозділи ДСНС, але й сертифіковані приватні компанії. Приміром, з чотирьох компаній в українському реєстрі протимінної діяльності, який веде Міноборони, дві — це міжнародні організації (Швейцарський фонд з протимінної діяльності ФСД в Україні та ХАЛО Траст в Україні), ще дві — це українські компанії (Демінінг Солюшинз і ГК-Груп). Ще низка компаній мають відповідні КВЕДи в реєстрі підприємств. В Україні працює Асоціація саперів України. По-друге, це техніка для розмінування, яку потрібно або виробляти, або купувати, або отримувати від донорів.
Третя складова — це пріоритетність розмінування тих чи інших території. Публічною є лише інформація про очищення від вибухових пристроїв структурами ДСНС. Тилові регіони уже практично чисті, проблемними лишаються прифронтові зони: Миколаївська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Херсонська, Сумська, Чернігівська області.
Мільярди під крилом
В уряді питання гуманітарного розмінування вирішили доручити Мінекономіки і Юлія Свириденко зробила це одним зі своїх пріоритетів. Вона очолила Міжвідомчу робочу групу з цього питання, уже створено окрему державну установу — Центр гуманітарного розмінування. Під своїм управлінням Свириденко концентрує збір коштів міжнародних донорів (аналог військового “Рамштайну”), отримання в якості допомоги і закупівлю розмінувальної техніки, а також — що найцікавіше — майбутнє фінансування державних підрядів на розмінування. Крім того, під гумрозмінування створили окрему платформу збору коштів на United24.
З новинної стрічки Мінекономіки неважко побачити, що у першої віце-прем’єрки є досить специфічне бачення процесу. По-перше, вона постійно наголошує на швидкості розмінування (і ухвалення необхідних інфраструктурних рішень), по-друге — виступає за залучення великої кількості міжнародних партнерів.
Очевидно, що — як і у випадку із майбутньою відбудовою України — питання гуманітарного розмінування приваблюватиме найбільших гравців цього ринку з усього світу. Окрім публічної “місії” — допомоги країні, що постраждала від війни з Росією, і є однією з найбільш забруднених боєприпасами в світі, є ще й низка більш “приземлених” факторів.
Для розміновувачів з усього світу Україна — це чудовий тренувальний полігон, адже можна випробовувати техніку на, по-перше, неймовірній концентрації боєприпасів, по-друге, на новітніх зразках. Відповідно, “рекламні ролики” про ефективність техніки і команд розміновувачів будуть збільшувати їхні цінники для продажу своїх послуг в інші країни. Також буде йтися і про випробування нових способів обстеження, зокрема, з допомогою безпілотників. Тобто це ще й поштовх до розвитку мілтеху — технічних розробок в галузі оборони. При цьому якщо ринок повністю віддати іноземцям, то і той безцінний досвід, який вони здобудуть, після завершення робіт також піде з ними. Відтак всі заяви про те, що Україна буде колись навчати весь світ розміновуванню — залишаться просто мріями недалекоглядних чиновників.
Ще один фактор ризику: Україна буде довгий час крупним державним замовником цих послуг. А де публічні закупівлі — там великі ризики монопольних змов “улюблених учасників”, переплат і корупційних зв’язків. Під заяви про дефіцит техніки і людей та необхідність якомога швидше “вирішувати питання”, найімовірніше з’являться пільгове ввезення обладнання, податкові пільги на послуги, а також закупівлі “про запас”. Потрібно буде ретельно приглядатися до намірів про створення умовного “Укргумрозмінпрому”, в якому буде спокуса сконцентрувати і гроші донорів, і техніку, і “сакральні знання” про справжній стан справ з розмінуванням. До слова, одним із потенційних ідеологів його створення може бути профільний заступник Свириденко Ігор Фоменко, який раніше очолював Укроборонпром, а зараз відповідає в Мінекономіки за мілтех.
Не слід також виключати і фактор навмисного завищення розмірів площ під розмінування, фіктивних робіт, “чорного ринку” розміновувальних послуг. Останній уже активно процвітає серед аграріїв, які не змогли офіційно домовитися з відповідними службами, але “сіяти все одно треба”. Це питання також пов’язано і з корупційними схемами на “пріоритизації” розмінування, коли держслужби так чи інакше мають обстежити певну частину полів за тиждень / місяць, а от які це будуть поля — визначають особисті домовленості і фінансові можливості аграріїв.
Очевидно, що разом із амбітними викликами, Юлія Свириденко бере на себе і всі репутаційні ризики, пов’язані із цією — в прямому і переносному сенсі “вибухонебезпечною” темою. Прозорість у розподілі державного фінансування і донорських коштів, корупційні ризики, пов’язані з роботою розміновувачів на місцях, “штовханина ліктями”, яку уже поступово влаштовують міжнародні виробники і розміновувальні гіганти, плануючи витіснити українських гравців — це лише вершина айсбергу. При цьому — попри важливість теми — обов’язки першої віце-прем’єрки включають в себе ще низку важливих для держави задач — від управління безробіттям до підтримки експортерів дешевими кредитами, від залучення інвестицій до роботи над програмами житлового будівництва. Чи вистачить у Юлії Свириденко на все часу і ресурсів, щоб не втратити фокус уваги? Будемо спостерігати.
