На тижні, що минає, Росія здійснила черговий тяжкий злочин — підрив Каховської ГЕС, який призвів до масштабної техногенної катастрофи на лівому березі Херсонської області. Однак затоплення, що сталося, принесе російській армії перевагу лише в короткій перспективі. Що ж до України, то її після війни чекає співпраця із НАТО, ймовірно, у ізраїльському форматі. Про це та про інші події «Апострофу» розповів французький геополітичний аналітик, магістр політології Католицького університету у Парижі, автор книги «Гібридна війна в Україні. Які перспективи?» УЛЬРІХ БУНА.
— Знаю, що ви дуже детально моніторите ситуацію із російським вторгненням в Україну. Скажіть, на вашу думку, що відбулося на Каховській ГЕС?
— Росія зіткнулася із невдачами на війні, й вкотре вирішила вчинити військовий злочин. Боячись можливих рейдів українських солдат через Дніпро та відчуваючи нестачу солдатів для захисту свого фронту, вони вирішили зруйнувати важливу складову цивільної інфраструктури. В результаті таких нещадних дій вони отримали короткострокову вигоду – можливість перебазувати свої війська з узбережжя Дніпра в інші регіони та спровокувати логістичний хаос на півдні України.
Але в довгостроковій перспективі це зіграє лише проти Москви. Вона втратить позиції на окупованих територіях, оскільки тисячі цивільних залишилися в зоні повені, виникли проблеми із водопостачанням у Крим, неможливість використання ЗАЕС. Також впаде міжнародна підтримка – Туреччина і Китай уже засудили руйнування греблі. Поки вони не вказують відкрито на Москву, але лідери знають, хто стоїть за цими вибухами.
Для України це, звісно, чергові довгострокові втрати через дії Москви — зменшення родючості ґрунтів, екологічна руйнація, втрата можливості видобувати електроенергію.
— Що обурило українців, так це відсутність жорсткої реакції від міжнародних організацій – як від політичних, так і від природоохоронних. Генсек ООН Антоніу Гутьєрреш і сам нещодавно визнав, що міжнародні організації не пристосовані до викликів ХХІ сторіччя та їх треба реформувати.
— Проблема міжнародних організацій, таких як ООН, ОБСЄ тощо полягає в тому, що більшість їх рішень потребують згоди більшості учасників. З іншого боку, вони повинні зберігати нейтралітет, аби мати можливість працювати з усіма сторонами конфлікту. Москва, маючи надмірну вагу у цих інституціях через радянську спадщину та свій статус ядерної держави, може блокувати процес ухвалення рішень та резолюції, які однозначно звинувачують Росію.
На жаль, якщо не будуть проведені глибокі реформи цих інституцій, ситуація не зміниться. Але реформа означатиме й зменшення впливу західних країн на користь Індії та Бразилії. Найближчим часом цього, очевидно, не станеться.
— А якщо говорити про НАТО? Андерс Фог Расмуссен, колишній генсек Альянсу, заявив, що якщо країни-члени НАТО, включаючи США, не нададуть Києву достатні гарантії безпеки на саміті Альянсу у Вільнюсі, то існує можливість того, що певна група країн-членів НАТО захоче розмістити свої війська на території України.
— Я все-таки думаю, що він має на увазі гарантії безпеки, які західні країни нададуть Україні після завершення війни, аби стримати подальшу російську агресію. Тому не варто очікувати присутності військ НАТО в Україні, поки триває війна.
Звісно, питання щодо надання гарантій безпеки Україні до її офіційного вступу до НАТО стане найгарячішою темою на наступному саміті у липні. Ідеї щодо того, якими ці гарантії можуть бути, будуть звучати по мірі наближення події.
Однак я вважаю, що така заява Расмусена є скоріше способом тиску на Вашингтон перед самітом, щоб там надали Україні серйозніші гарантії.
Найбільш ймовірні рамки гарантій безпеки, безумовно, будуть засновані на прикладі Ізраїлю. Тобто йдеться про двостороннє зобов’язання кількох країн, таких як США, допомагати країні захищатися в разі нападу, а також співпрацювати у сфері промисловості та передавати технології для підвищення військових можливостей країни. Останні рішення щодо передачі літаків F-16 та встановлення індустріальної співпраці з Rheinmetall або BAE Systems в Україні ідеально вписуються в цю перспективу.
— Зараз також всі говорять про рейди «Російського добровольчого корпусу» та Легіону «Свобода Росії» на Бєлгород, там відбувається локальна сутичка із російською армією. Яке ваше ставлення до подій?
— Рейди російських добровольців у Бєлгородську область – це досить яскравий приклад того, як Україна використовує гібридну війну. Вона робить це, аби зруйнувати стратегію, яку Росія розробила для протидії українському наступу. Очевидно, що перший рейд 22 травня не мав на меті захопити російську територію чи створити ще один фронт – на території Росії. То була обмежена кількість військ, вони не мали офіційної підтримки від української армії, а Київ офіційно повідомив своїм західним партнерам, що відмовляється від будь-яких наступальних дій на території РФ.
Зараз ми бачимо, що Україна використовує той самий сценарій, як Росія на Донбасі у 2014-му – люди офіційно не належать до ЗСУ, але мають озброєння та пройшли відповідне тренування в Україні. Вони проводять наступальні дії з метою дестабілізації ситуації. І те, з якою легкістю російські повстанці перейшли кордон свідчить про нездатність Росії передбачити дії України та адаптувати свою стратегію, щоб протидіяти їм. Це просто маячня якась – мати ядерну базу біля кордону і не мати достатньо військ для її охорони.
— На вашу думку, російські повстанці зможуть повалити кремлівський режим?
— Чесно кажучи, я не вірю, що російські повстанці є великою загрозою для путінського режиму. Їхні дії підірвали престиж Росії як великої воєнної сили та завадили Росії кинути усі наявні ресурси на протидію контрнаступу українських військ. Але жодним чином Кремлю вони не загрожують. По-перше, ці партизани – це крихітна окантовка російських ультранаціоналістичних сил і самі по собі вони сили не мають. І по-друге, я не бачу, щоб на сьогодні їхні дії спричинили розкол в правлячих елітах. Армія все ще слухає накази із Кремля, а олігархи не показують публічно сильного невдоволення.
— Останнім часом у світі відбулися кілька резонансних подій – саміт G7 у японській Хіросімі, повернення путінського протеже Башара Асада до Ліги арабських країн та турне китайського дипломата до України та Росії. Які тенденції ви за цим вбачаєте?
— Загалом ми бачимо прагнення світу подолати політичні та історичні розбіжності. Щоправда, інтереси у всіх різні.
Саміт «Великої сімки» в Хіросімі символічний, оскільки він показав, як колишні вороги стають союзниками і як Японія, яка пережила повний розгром у Другій світовій війні, стала однією із найпотужніших країн світу. Японія та Південна Корея, щоправда, все ще не подолали розбіжності в поглядах після Другої світової. І важливо, що саміт став демонстрацією противаги країнам-ревізіоністам, таким як Росія, які навпаки, використовують історію із військовою метою.
Повернення Сирії до Ліги арабських країн теж пов’язано із динамікою до примирення, щоправда більше на регіональному рівні, ніж на глобальному. Саудити намагаються стабілізувати ситуацію та покласти край конфліктам в регіоні, у створенні яких вони брали участь. Переговори з хуситами в Ємені, примирення з Катаром, ймовірна відлига у стосунках з Іраном. Мухаммед ібн Салман, певно, хоче зосередитися на розвитку своєї країни та досягти реалізації стратегії на 2030 рік, яка має на меті зробити країну потужною силою, котра не залежить виключно від вуглеводнів. Ну й те, що він запросив на саміт Ліги до Джедди і Асада, і Зеленського, це теж є демонстрацією переваги в регіоні.
Китай і Росія навпаки, є країнами-ревізіоністами. Китай є країною «глобального Півдня». І як інші такі країни, як та ж Бразилія, прагне обмежити економічні наслідки війни в Україні на міжнародному рівні. Для цього шукає дешеві ресурси – нафта, газ, зернові. З одного боку, Китай із нетерпінням чекає можливості представити себе миротворцем – на противагу США, яких вони називають «розпалювачами війни». А з іншого боку Китай – союзник Росії і він не хоче її стратегічної поразки.
Китайський «мирний план» по суті своїй є ретельно організованим дипломатичним шоу з вимогою припинити бої та показати, що Китай є миролюбною країною. Але я б не очікував багато від нього, оскільки він не стосується ключових причин війни та не вимагає від Росії великих зусиль.
А взагалі вторгнення Росії в Україну показало усьому світу, ким є насправді Путін. І яке «потьомкінське село» він збудував довкола себе під час свого правління. Міцність російської армії була міфом, так само як і блискучі здібності Путіна-стратега. Те ж саме із його здатністю шантажувати світ нафтою, газом та ядерною зброєю. Зараз він став глобальним ізгоєм. Росія здатна впливати хіба що на такі ж країни-вигнанці або ті, які залежать від російських ресурсів. Але навіть на них Кремль втрачає вплив.
Деградація ролі Росії у світі, а також повільна ерозія її внутрішньої економіки через західні санкції ймовірно, призведе до падіння режиму Путіна. Але, припускаю, не найближчим часом.
