Перемога – деокупація територій – повернення людей… Про це дедалі частіше говорять і пишуть і в Україні, і за кордоном, пише kp.ua. Безумовно, це підбадьорює, дає надію та віру, підтримує тих, хто втратив під час війни своїх близьких, свій дім, роботу, стабільність.
Але якщо у перемозі і як наслідок – поверненні під український прапор окупованих територій ми не сумніваємося, то на питання про повернення додому українців, які знайшли притулок та роботу за кордоном, поки що не має однозначної відповіді.
Скільки вже нас
Демографи та соціологи вже підрахували: буде непогано, якщо до 2030 року нас у країні залишиться 30 мільйонів. Наразі українців, за даними Інституту демографії та соціальних досліджень, від 28 до 34 мільйонів, за цифрами Українського інституту майбутнього – близько 29 мільйонів. За кордоном перебувають від 7 до 8,6 мільйона українців (було більше, але частина ще минулого року повернулася додому).
Зрозуміло, що до Польщі, Німеччини, Чехії, Іспанії та інших країн виїхали здебільшого мами з дітьми та люди похилого віку, а також частина працездатних чоловіків (якими шляхами, ми вже не раз розповідали ). Практично всі одержали допомогу на проживання, право на роботу, а ті, хто більш пронирливий, встигли навіть здати українські квартири в оренду. Плюс пенсіонери зберегли свої пенсії навіть у іншій країні.
У результаті зараз в Україні, за інформацією того ж Інституту майбутнього, реально працюють 9,1 – 9,5 млн осіб, а якщо відняти працівників бюджетної сфери – то 6-7 мільйонів. І ці 6-7 мільйонів «тягнуть» на собі за рахунок своїх податків тих самих пенсіонерів та бюджетників, дітей, безробітних, людей з інвалідністю тощо. Віддавати третину не найбільшої європейської зарплати на утримання тих, хто не працює, а також оплачувати залишком грошей оренду, комуналку, харчування плюс донатити на армію – це наша реальність…
…до якої хочуть повернути українців з-за кордону. Будемо відвертими: мало хто погодиться проміняти тамтешні виплати або зарплати на тутешні. Тим більше якщо повертатися нікуди і нема до кого. І, схоже, нема причини.
Для початку – житло
Звичайно, держава має плани на «після війни», є програми щодо відновлення економіки та повернення українців додому, але це все в проєктах і навіть десь у мріях.
По-перше, тому що ніхто не знає, коли закінчиться війна. Скільки життів вона забере, скільки ще руйнувань буде, чи витримає українська інфраструктура ще одну умовну «Каховку» і чи не з’явиться у нас ще один умовний зруйнований «Бахмут»? Чи можна говорити про якісь конкретні речі, якщо ми не знаємо, куди завтра прилетять ракети?
По-друге, проблема людей, які вимушено залишили своє місце проживання, це проблема не 2022 року, а 2014-го. До лютого 2022-го в Україні було 1,5 мільйона внутрішніх переселенців: для жителів східних регіонів країни війна почалася дев’ять років тому. Що робила держава для них? Виплачувала щомісячну допомогу у 400-800 грн, та й то не всім. Вимагала фізичної ідентифікації переселенців — і начхати, паралізовані вони чи просто старі і не можуть стояти годинами у відомчій черзі. Пропонувала їхати на окуповану територію забирати пенсійну справу, щоб передати її до ПФУ та нарешті отримати законну українську пенсію. Штрафувала за «незаконний» перетин кордону РФ – Україна, не розуміючи, що по-іншому виїхати з окупації не можна. А як житло пропонувала в кращому разі старі санаторії або модульні будинки, не призначені для життя в зимовий період.
Зараз, звісно, обіцяють, що будуватимуть. Щоправда, безкоштовно квартиру не дадуть – у кращому разі буде пільгова іпотека під 3-7%.
Але зараз переселенців 7 мільйонів! Якщо для півтора мільйона нічого не зробили, то для семи чого чекати?
По-третє, щоб платити іпотеку, потрібно працювати, а для цього потрібні робочі місця. Навіть якщо з-за кордону повернеться один відсоток тих, хто поїхав, куди вони підуть працювати, якщо частина підприємств зруйнована, частина простоює, частина вже закрила всі вакансії і не збирається збільшувати штат? В установи та організації підуть працювати місцеві жителі, і ніхто не навчатиме співробітника, який кілька років жив за кордоном та «випав» з української обойми, а то й взагалі втратив усі навички своєї спеціальності.
По-четверте, про це мало хто говорить, але проблема ось у чому (ті, для кого війна почалася у 2014-му, зрозуміють): після повернення частини населення з-за кордону неминуче розпочнеться з’ясування стосунків між тими, хто приїхав і залишився. Хто «зрадник», а хто «патріот» України, хто «утік», а хто «був разом із батьківщиною» – дай боже, щоб з’ясовували лише у соцмережах, а не на вулицях. Але це буде однозначно. І державі слід не тільки розробляти програму довгострокового відновлення країни, а й план короткострокової та результативної боротьби зі стигматизацією одних своїх громадян іншими. Що таке «стигматизація» і наскільки це боляче, розкажуть ВПО із Донбасу.
Модульні будиночки для ВПО у Львові. У таких же кілька років поспіль жили у Харкові чи Дніпрі переселенці із Донецька чи Луганська. Фото: Анна Міщишин
Дивіться, заздріть, я – громадянин
Повертаючись до демографічної діри, яка вже є, але стане ще більшою. Вже звучать заклики покращувати демографію в Україні (слава богу, не як у РФ шляхом заборони абортів, контрацептивів та мало не примусового запліднення) за допомогою… мігрантів чи людей із кількома громадянствами. Влада обіцяє, що до торгівлі паспортами справа не дійде, а от за вагомий внесок у відновлення України, за створення робочих місць отримати інвестиційне громадянство, як в Австрії, – чому б і ні? Плюс до цього надати українське громадянство етнічним українцям, які, наприклад, живуть у США чи Ізраїлі. Або резидентам з інших країн, які продуктивно працюють в Україні.
Так, тоді українців побільшає у чисельному вираженні. А в якісному? Хто сказав, що за громадянством України потягнуться суцільно молоді іноземні бізнесмени, які прагнуть відкрити провадження у нас? А якщо це будуть люди похилого віку, які ностальгують на березі річки Йордан по дніпровських кручах і вишневих садах? Старість ми, звичайно, поважаємо, але якою буде ціна такому множинному громадянству?
А чому не повертаєтесь?
Чомусь багато державних діячів переконані, що українцям за кордоном дуже погано. Звичної роботи немає, «білі комірці» збирають полуницю, жінки в кращому разі працюють бровістками, а найчастіше прибиральницями через незнання мови, чоловікам взагалі там робити нічого, багатьом біженцям доводиться платити за орендоване житло, віддаючи чи не всю зарплату та допомогу.. Чому там так мучаться люди ось уже півтора роки і все ніяк не повертаються додому – влада розводить руками, мовляв, звикла вони, чи що?
Саме так! Саме звикли. Мине ще півтора роки, і про масове повернення українців в Україну можна навіть не мріяти. Така ж ситуація була з внутрішніми переселенцями 2014-го. Перші два-три роки всі жили на валізах, очікуючи, що ось-ось Донецьк та Луганськ звільнять і можна буде повернутись. Через три роки, коли вже знайшлася робота, діти звикли до школи та друзів, випускники вступили до вузів, а люди похилого віку зістарилися ще трохи і стали менш легкими на підйом, валізи були розібрані зі словами: «Ми залишаємося жити тут». На питання, невже не приїдете до рідного міста після звільнення, переселенці відповідали щось на кшталт: «Приїду подивитися, як воно там, перевірю квартиру і назад».
То що робити? Як повертати людей з-за кордону після війни? Чим уламувати, приваблювати, що обіцяти?
Спочатку треба, щоб закінчилася війна. А поки вона ще, на жаль, триває, може, влада України зосередиться на тих, хто в Україні залишився? Може, для них поки що будувати будинки, їм пропонувати житло у пільгову іпотеку, для них створювати нові робочі місця з більшими (не нижчими за європейські!) зарплатами, їм сприяти у відкритті бізнесу та видавати дешеві кредити на розвиток? Тоді й обіцяти не треба буде, бо все вже працюватиме, і біженці повернуться додому без зайвих слів, дивлячись на те, яким дивним чином змінилася їхня країна.
Але ми не знаємо, куди завтра знову прилетять ракети…
