Як не крути, але маршрут з України до Росії і далі – на окуповані території Донбасу через країни Європи та Балтії існує і користується популярністю. У кожного, хто наважується на подібну подорож, свої причини провести три-чотири дні в автобусах і багато годин на кордонах – і всі вони вагомі. Легкою поїздкою це не назвеш, але що робити, якщо в окупованих містах залишилися сім’я та житло, а на підконтрольній території – наприклад, робота?.. Автобуси у цих напрямках завжди заповнені, пише kp.ua.
Багато діб у дорозі
Поїздка з підконтрольної території в окупацію або назад вже кілька років – пригода з невідомим кінцем. До коронавірусних часів дістатися «великої землі» можна було через блокпости на лінії розмежування. Так, стояли в чергах кілька годин, іноді навіть добу. Але після довгоочікуваного переходу через блокпост незабаром на горизонті вже сяяли Маріуполь, Бахмут, Краматорськ, і потяги несли донеччан-луганчан туди, де не ходять рублі.
Але під приводом коронавірусу бойовики закрили блокпости, а потім війна змела з лиця землі Маріуполь та Бахмут. Доїхати з Донецька до Києва тепер можна лише через Росію, потім Латвію, Литву та Польщу. Займає це від 3 до 5 діб.
Але їдуть і їдуть, і у кожного своя причина. Хтось вивозить випускника школи – здобувати вищу освіту треба лише в Україні чи за кордоном, але не у вишах «Л/ДНР». Хтось, продавши нарешті свої донецькі «квадрати», дбайливо везе тоненьку пачку доларів у свою переселенську родину. Можливо, у них, нарешті, з’явиться своє, а не орендоване житло… Хтось не бачив дітей/батьків/онуків вже кілька років. Хтось їде назавжди, не в змозі залишатися в місті, заповненому «чужими».
Поїздка не просто довга, а наддовга. І ніхто не знає, які сюрпризи можуть чекати у дорозі.
Ласкаво просимо до «Москвабада»
Після того як зібрано потрібну суму на квиток (на одну людину – 250 доларів/євро до Польщі, 300 доларів/євро – якщо їхати далі) і знайдено перевізника (можна їхати у великому автобусі, можна в мікроавтобусі – на якості та швидкості поїздки це ніяк не позначиться), починається підготовка до перетину кордону, якщо їхати із Донецька. Йдеться про російсько-латвійський кордон – тут буде ще той «треш».
Втім, початися все може набагато раніше – на російському пункті пропуску біля окупованих територій України. Власників українських паспортів (біометричних чи внутрішніх, але з місцевою пропискою), звичайно, пропустять, але душу злегка витрусять запитаннями: куди їдете, до кого, навіщо, чи надовго? Обов’язково спитають, чому не оформили російський паспорт. Можуть налякати – наприклад, запитати, чому фото в паспорті відрізняється від блідого оригіналу? І доки нещасний пасажир щось белькоче, прикордонники отримують свій дешевий екстаз.
Далі – нескінченна їзда російськими містами та селами. Наступного дня – прибуття до Москви (зазвичай автобуси приходять на автостанцію «Новоясенівська» та стоять там хвилин 20-30). За цей час пасажири можуть насолодитися виключно середньоазіатським колоритом цієї точки « Москвабада »: знайти слов’янське обличчя серед продавців, касирів, водіїв, прибиральників і просто таких же пасажирів, які чекають на свої автобуси, буде нелегко.
Надвечір автобус прибуде на російський пункт пропуску до Латвії. І ось тут треба бути готовим. По-перше, до багатогодинного очікування невідомо чого. Прикордонники то запускають, то не запускають людей на перевірку, і шукати логіку тут не треба. Незмінне одне: власники українських паспортів, а також власники паспортів «нових регіонів РФ» будуть останніми на перевірку. Попереду пропустять пасажирів від 65 і старше та інвалідів, але – лише у сприятливий час доби. Який настає на розсуд прикордонника.
Поговоримо?
Потім – «співбесіда». Так називається бесіда співробітників ФСБ РФ і виїжджаючих-заїжджаючих. У всіх пасажирів автобуса забирають паспорти і по одному запрошують до кімнати. Там погортають паспорт та роздивляться телефон, вибірково поцікавляться номерами та адресатами з телефонної книжки, поставлять у черговий раз запитання – куди, навіщо? – і обов’язково запитають, чи знайомий пасажир із кимось із військовослужбовців ЗСУ. Звичайно, дуже цікаво, що ж відбувається з тими, хто відповідає «знайомий»… Але, здається, таких камікадзе немає.
— На «співбесіді» страшно не лише тому, що риються у тебе в телефоні (зрозуміло, що ти підготувався, стер підозрілі контакти та фото, прибрав соцмережі та почистив історію браузера), а тому що все це дуже довго. Вони мовчатимуть, вивчатимуть твій телефон, щось один одному показуватимуть – а ти будеш божеволіти, не розуміючи, що вони там такого побачили. Весь цей час за тобою спостерігають, наскільки сильно ти нервуєшся. Можуть відпустити вже за 20 хвилин, можуть затримати на кілька годин. Все залежить лише від горезвісного людського чинника, – розповідає Андрій Несміянов, донеччанин, який витримав цю подорож у бік Житомира.
Після цієї процедури змінний автобус перевізника продовжує свій рух Європою. Цей час пролетить непомітно. До польсько-українського кордону навколо все буде цікаво та красиво, у країнах Євросоюзу кордонів немає, тож зупинки будуть лише для перекусу та санітарно-гігієнічних процедур. Здебільшого вони будуть безкоштовні, на відміну, до речі, від російських.
Покажіть паспорт
На українському кордоні так само суворо: багаж просвічують на рентгені, прикордонники ставлять різні запитання. До російської мови не чіпляються, «чому не державною?» не питають. Але багаж досліджують ретельно. Телефони можуть переглянути вибірково. І буває, співробітники СБУ можуть затримати на кілька годин для пояснень, якщо людина здається їм підозрілою.
Найболючіше питання від мешканців окупованих територій: якщо довелося взяти паспорт РФ – чи розстрілюють за це на українському кордоні, чи просто садять на довічне?
— Дивіться: у Донецьку пустили чутки, що українські прикордонники мають базу тих, хто отримав російські паспорти. Звичайно, це виглядає абсурдно: я не можу уявити, щоб МВС Росії перегнало базу МВС України. Чи можна її легко скопіювати, хакнути? Але постійно розповідали про тих, кого в Україні «пробили по базі» та виявили російський паспорт, і більше їх ніхто не бачив. Під час моєї поїздки прикордонник просто голосно запитав: «Чи є серед пасажирів громадяни іншої країни?» Тричі запитав – ніхто не відповів. Навіть якщо люди мали російські паспорти, громадянами тієї країни вони себе не вважають. Тож усе чесно, – розповідає Андрій Несміянов. За словами співрозмовника, практично всі перетинають кордон з українськими біометричними закордонними паспортами.
— Упевнений, серед моїх «колег» в автобусі було багато з російськими паспортами, але ніхто їх не смикав, нічого не пред’являв. Може, на інших рейсах інакше, але я не чув і в чатах перевізників ніхто про це не говорив, — зазначив співрозмовник.
Втім, бувають і такі, хто примудряється везти із собою одразу два паспорти: російський – для перетину російського кордону — та український. Де вони їх ховають і чи не страшно їм так ризикувати — велика таємниця.
В Україні автобусний колектив відразу рідшає: хтось виходить і пересідає на поїзд, хтось їде далі. До цього моменту пасажири вже потоваришували та обмінялися телефонами, водія пригощають біляшами, а стюардес — цукерками… Після прибуття в місце призначення ще два-три дні потрібно на те, щоб перестала гойдатися земля під ногами та повернувся нормальний кровообіг у передавлених від довгого сидіння судинах. Здається, що це екстремальна пригода для молодих – але ні, їздять і ті, кому за 80. І у кожного своя, дуже вагома причина.
