Цього тижня, 28 листопада, у віці 100 років помер топовий американський дипломат, вчений та інтелектуал Генрі Альфред Кісінджер. Незважаючи на поважний вік, патріарх американської дипломатії до останнього зберігав ясність розуму. Ім’я Генрі Кісінджера назавжди вписано великими літерами в новітню історію США, а його робота на посаді голови Держдепартаменту США суттєво вплинула на перебіг світової історії у другій половині минулого століття. Генрі Кісінджер, незважаючи на досягнення, регалії та лаври, до останнього залишався суперечливою фігурою, яку часто критикували за цинізм та “політичний реалізм”, у якому було мало місця для політичних цінностей – демократії та свободи. У тому числі й свободи для України слідувати своїм курсом, не озираючись на Москву. У тому числі тому, що сам пан Кісінджер, особливо в останні роки, надто часто оглядався на Москву, закликаючи “враховувати” кремлівські інтереси. Як Генрі Кісінджер сприймав роль України у зовнішній політиці США і чому до кінця життя був змушений кардинально переглянути свої підходи щодо нашої країни, читайте у матеріалі “Апострофа“.

Розвідник та історик

Генрі Кісінджер народився 27 травня 1923 року у баварському місті Фюрт. Спочатку його ім’я звучало як Хайнц Альфред Кісінгер, але згодом було змінено на американський лад. Народившись у єврейській сім’ї незадовго до приходу до влади нацистів, майбутній держсекретар США разом із батьками та молодшим братом перебираються у 1938 році спочатку до Лондона, а потім до США, де осідають у Нью-Йорку. Усі родичі, що залишилися в Рейху, загинули під час Голокосту.

Через те, що рідною мовою для Генрі Кісінджера була німецька, а також дитинство, проведення серед вихідців з Німеччини, призвели до того, що майбутній дипломат усе життя розмовляв англійською з німецьким акцентом, а німецькою – з американським.

Закінчивши середню школу, Кісінджер вступив до Нью-Йоркського Сіті-коледжу, де вивчав бухгалтерський облік. 1943 року його призвали до армії США, де на військовій базі в Південній Кароліні йому було надано американське громадянство. Спочатку його готували як військового інженера, але пізніше командування, бачачи його розумові здібності та вільне володіння німецькою, направило Генрі Кісінджера до розвідки.

У лавах 84-ї піхотної дивізії Генрі Кісінджер брав участь у боях під час Арденнської операції. Після завершення активних бойових дій займався денацифікацією та формуванням цивільних адміністрацій в Гессені, а також брав участь у викритті та затриманні диверсійної групи та офіцерів гестапо в Ганновері.

Після армійської служби у 1947 році повернувся до Штатів, де продовжив освіту у галузі новітньої історії та політичних наук у Гарвардському університеті, здобувши ступеня бакалавра (1950), магістра (1952) та доктора філософії (1954). Незважаючи на те, що Кісінджера називають “політологом”, в академічному плані він був “чистим” істориком. Його бакалаврська робота була повністю присвячена поняттю методології історії, а докторська дисертація – Віденському конгресу та його основному організатору – австрійському міністру закордонних справ Клементу фон Меттерніху.

Як працював “політичний реалізм” Кісінджера

Досвід Другої світової війни, а також історія силового перекроювання кордонів у Європі після наполеонівських воєн, формування альянсів, заснованих на цинічних геополітичних розрахунках, а не політичних та правових цінностях, мали суттєвий вплив на політичні погляди Генрі Кісінджера і, відповідно, зовнішньополітичні рецепти, які він пропонував.

Генрі Кісінджера неодноразово критикували за такі цинічні та “застарілі” підходи, але він постійно заперечував, оскільки був прихильником принципів “реальної політики”, для якої практичні установки завжди були важливішими за ідеології або моралі.

Згодом у своїй фундаментальній праці “Дипломатія”, що вийшла друком у Штатах 1995 року, він писав, що “уроки історії є автоматично застосовним керівництвом до дії; історія вчить за аналогією, проливаючи світло на подібні наслідки співставних ситуацій”. До речі, рецепти, які він наприкінці минулого і на початку нинішнього століття пропонував для України (не приймати до НАТО, не “провокувати” Кремль, зробити Україну “мостом” між РФ і Заходом) багато в чому ґрунтувалися на досвіді європейських конфліктів минулих століть.

“Генрі Кісінджер був загалом правий, наполягаючи, що історія вчить політичних діячів і дипломатів за аналогією, проливаючи світло на порівняні факти та процеси. Але його аналіз не враховував, що світ у XX столітті і тим більше у XXI столітті може, як мінімум, інституційно відрізнятись, наприклад, від періоду проведення Віденського конгресу в 1814-1815 роках, на якому обговорювалися перспективи Європи після наполеонівських воєн, але міжнародних організацій (ООН чи НАТО) тоді не було як явища. Друга половина минулого століття, на яку прийшла активна діяльність Кісінджера, характеризувалася тим, що під час “холодної війни” не було ні миру, ні війни. Після краху СРСР і Східного блоку більша частина Землі опинилася в ситуації, коли є і мир, і війна. Саме в такій реальності ми живемо зараз, але іронія у тому, що далеко не завжди у сучасні геополітичні обставини можна вмістити “політичний реалізм “Кіссінджера“, – каже “Апострофу” голова Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала.

Крім викладання, Генрі Кісінджер активно працював у сфері національної безпеки та зовнішньополітичних досліджень, включаючи період з 1956 по 1958 роки, коли він був задіяний у Фонді братів Рокфеллерів, які у певному сенсі відкрили йому шлях у велику американську політику через зв’язки Рокфеллерів з адміністрацією президента Річарда Ніксона.

Кісінджер та Ніксон

Кісінджер зіграв ключову роль у формуванні американської зовнішньої політики з 1969 по 1977 роки, працюючи радником з національної безпеки при президентах-республіканцях Річарді Ніксоні та Джеральді Форді. На другому терміні Ніксона Кісінджер також став державним секретарем, таким чином обійнявши одразу дві посади, що в історії Білого дому сталося вперше. У 1974 році, після імпічменту Ніксона у зв’язку з Уотергейтським скандалом, Кісінджер продовжив службу на посаді голови Держдепартаменту при президенті Форді.

Ключові моменти в діяльності Генрі Кісінджера на чолі американської дипломатії полягали в тому, що він стояв за нормалізацією відносин Вашингтона і Пекіна (зокрема, цинічно жертвуючи інтересами Тайваню), прагнучи укласти антирадянський альянс за спиною у Кремля, але при цьому він є архітектором політики “розрядки” напруженості між США та СРСР саме за рахунок активного розігрування китайської карти. Генрі Кісінджер за допомогою своєї знаменитої “човникової дипломатії” лякав Москву американською “змовою” з Китаєм, а Кремль, який після смерті Сталіна побив горщики з китайськими “товаришами”, – кулуарними домовленостями з маоїстами.

Кісінджер з Брежнєвим

Паралельно Кісінджер активно підтримував антикомуністичні режими в Латинській Америці, особливо Аугусто Піночета в Чилі, повністю заплющуючи очі на масові порушення прав людини в країні. Саме Кісінджера пов’язують із завершенням війни у В’єтнамі, за яку він у 1973 році отримав Нобелівську премію миру.

Саме в період, коли Кісінджер керував всією зовнішньою політикою США, відбулися історичні події практично світового масштабу, включаючи підписання Договору про обмеження стратегічних озброєнь між США та СРСР (1972), Угоди про запобігання ядерній війні (1973), завершення чергової “серії” арабо-ізраїльського протистояння (Війна Судного дня в 1973 році) і укладання Гельсінських угод (1975).

Після звільнення з державної служби Генрі Кісінджер займався викладанням, написанням книг, а також разом з партнерами заснував консалтингову компанію, яка консультувала великі корпорації із зовнішньополітичних питань, а також займалася лобіюванням приватних американських інтересів за кордоном.

Складне українське питання

Здавалося б, як геополітичні підходи Генрі Кісінджера, які він застосовував у реаліях 70-х років минулого століття, можуть стосуватися нинішньої відкритої агресії Кремля проти України? Як не дивно, але найпряміше.

“Генрі Кісінджер пішов, але зовнішньополітичні підходи, які він просував, залишилися. Причому, неважливо, яка саме адміністрація зараз керує Штатами – республіканська чи демократична. Концепція “балансу сил”, згідно з якою на користь Вашингтона, щоб політичні гравці взаємно один одного послаблювали, а Штати не давали жодній із сторін посилитися, працює досі. Достатньо подивитися на нинішню ситуацію в Газі. Білий дім вітає припинення вогню та переговори щодо обміну заручниками. Блага мета, але за фасадом – ті ж фундаментальні підходи, що й у 1973 році. Під час Війни Судного дня, коли Генрі Кісінджер зробив усе, щоб жодна зі сторін (Ізраїль чи Єгипет разом із Сирією) не здобули впевнену перемогу, він сам зізнавався, що ставив перед Тель-Авівом питання руба, щоб переговори почалися на піку наступальної операції ЦАХАЛ“, – каже “Апострофу” політичний експерт Петро Олещук.

Розрахунок Вашингтона, як за держсекретаря Кісінджера, так і за держсекретаря Блінкена, будується на тому, що Ізраїль не здатен фізично протистояти всім арабським або, ширше кажучи, мусульманським країнам, а арабський світ у свою чергу не має можливості ліквідувати Державу Ізраїль. Отже, сторони конфлікту повинні йти на болючі компроміси, за підсумками яких ніхто особливо не програє, але й не перемагає. При цьому Штати зберігають становище геополітичного арбітра, ще більше посилюючи свій вплив у регіоні.

“На жаль, але саме такий “арабо-ізраїльський формат” деякі представники західного істеблішменту намагаються екстраполювати на агресію Кремля проти України, просуваючи патову ситуацію, коли Росія ніби програє у війні з нами, але без катастрофічних внутрішньополітичних наслідків у самій РФ. Їх лякає перемога Кремля над ЗСУ, але тотальний розгром Москви їх лякає ще більше, оскільки вони побоюються політичного хаосу на території, яка охоплює близько 11 часових поясів і де офіційно зберігається близько 6 тис. ядерних зарядів”, – додав Петро Олещук.

Незважаючи на величезний дипломатичний, академічний та життєвий досвід Генрі Кісінджера, саме тема стратегії Вашингтона щодо незалежної України та її протистояння з Москвою були сповнені помилок та особистих прорахунків патріарха американської дипломатії. Довгі роки він був категорично проти прийняття України до НАТО. У 2014 році після окупації Криму і частини Донбасу він опублікував статтю в The Washington Post, в якій зазначив, що Україна не повинна ставати “форпостом у протистоянні сторін (Заходу та РФ – “Апостроф”), а повинна служити мостом між ними”. Тільки в такому разі, на його думку, Україна зможе “виживати та процвітати”.

У травні минулого року на Всесвітньому економічному форумі в Давосі Кісінджер виступив за дипломатичне врегулювання конфлікту та запропонував відновити статус-кво до відкритого вторгнення Кремля, залишивши росіянам Крим та частину Донбасу – тобто ОРДЛО. Президент Володимир Зеленський відкинув такі пропозиції, нагадавши Генрі Кісінджеру про те, як йому та його родині довелося тікати від нацистів.

“З глибокого минулого виринає, наприклад, пан Кісінджер і каже, що нібито треба віддати Росії шматок України. Щоб нібито не було відчуження Росії від Європи. Таке відчуття, що у пана Кісінджера на календарі не 2022, а 1938, і він думає, що розмовляє з аудиторією не в Давосі, а в тодішньому Мюнхені. У 1938 році на той момент 15-річний Кісінджер разом із сім’єю утік із нацистської Німеччини. Він усе чудово розумів, і від нього тоді не чули, що треба нібито адаптуватися до нацистів замість того, щоб рятуватися від них чи боротися з ними. Незважаючи на тисячі російських ракет, які вдарили по Україні. Незважаючи на десятки тисяч убитих українців“, – обурився президент Зеленський.

Генрі Кісінджеру також постійно нагадують його зустрічі з Володимиром Путіним та його членство у російській Академії наук.

Слова президента Зеленського, загальний настрій у США, а також звірства російських окупантів в Україні, напевно, вплинули на позицію Генрі Кісінджера. Вже в липні минулого року в інтерв’ю німецькому телеканалу ZDF він заявив, що Україна не повинна в жодному разі поступатися територією, яка була окупована Кремлем після відкритого вторгнення. У поточній обстановці, на думку колишнього держсекретаря, на Заході мають чітко визначити, на що вони готові піти в переговорах із Путіним і від чого вони не мають наміру відмовлятися за жодних обставин. Він наголосив, що будь-які переговори мають включати “повну співпрацю з жертвами агресії – керівництвом та народом України”.

Уже на початку нинішнього року Генрі Кісінджер, виступаючи на форумі в Давосі, заявив, що більше не підтримує ідеї про нейтральний статус України. За його словами, Україна заслужила право на вступ до НАТО, а сама ідея нейтралітету “в цих умовах уже не має сенсу”.

“Варіант, який пропонує екс-генсек НАТО Расмуссен, базується на новому підході Генрі Кісінджера, згідно з яким нашу країну слід прийняти в НАТО, але так, що 5-та стаття Альянсу поширюється лише на території, які контролює офіційний уряд. Ні, це не ” здача” тимчасово окупованих територій і тим більше не “легалізація” російської присутності там. Україну пропонується прийняти до НАТО, як свого часу Західну Німеччину, незважаючи на факт наявності НДР, на території якої знаходився радянський окупаційний контингент” , – пояснив у повідомленні. Апострофом” голова Центру прикладних політичних досліджень “Пента” Володимир Фесенко.

Байден та Кісінджер

Тут варто зазначити, що справа не в тому, що Кісінджер раптово “прозрів”. Його ідея включити Україну до Альянсу, як він сам побічно визнавав в останні місяці свого життя, базувалася на прагматичному розрахунку: країни Альянсу насичують Київ зброєю, Сили оборони України зараз представляють одну з найбоєздатніших армій на Європейському континенті, але при цьому політична еліта в Україні, на жаль, не відрізняється стратегічною далекоглядністю. Умовно кажучи, пройде кілька років після завершення війни, у сусідній з Україною країні оберуть чергового “орбана”, який почне хамити та погрожувати Україні, а окремі “гарячі голови” у Києві захочуть його “вгамувати” силовими методами. Такі ризики можна мінімізувати, якщо Україна буде у НАТО.

“Як дехто іронізує, що Генрі Кісінджеру знадобилося прожити 100 років, щоб побачити, як його наслідки працюють у довгостроковій перспективі. Цинічні підходи realpolitik та “балансу сил” дають тактичні результати, стратегічно можуть вести до нових проблем, що і показала відкрита агресія Кремля проти України. У цьому плані ідейний суперник Кісінджера – Збігнєв Бжезінський – виявився далекогляднішим, відзначаючи, що без України Росії не зможе відновитися як імперія. Республіканська адміністрація Ніксона, в якій працював Кісінджер, повністю спиралася на підходи Кісінджера, балансуючи між СРСР та КНР. Позиція Білого дому щодо Тайваню та питання прав людини в СРСР тоді була дуже прагматичною, якщо не сказати цинічною, але республіканська адміністрація Рейгана вже керувалася ціннісними настановами і дотиснула Кремль , – каже “Апострофу” політтехнолог Олексій Голобуцький.

Аналогічно, можна бачити, якою нині є позиція Білого дому щодо Тайваню, що суттєво відрізняється від лінії, яку Кісінджер просував у 70-х роках минулого століття. Патріарх американської дипломатії неодноразово повторював, що “розмовляти треба з усіма”, ніби не бачачи, що є ті, хто домовлятися не мають наміру зовсім. Наприклад, Путін, якого Кісінджер все намагався “зрозуміти”, а після де-факто змушений був визнати власні помилки. У тому числі, через історичні аналогії, які так любив старий Кісінджер: з Путіним у XXI століття неможливо про щось домовитися, як із Гітлером у XX-му.

Комментарии