Ця історія схожа на сюжет з фільму про супергероїв. На них ставили хрест, але надлюдська сила волі взяла гору. Десять днів — без води та харчів, поранені й втомлені, у холоді й під прицілом ворога. Вони здолали відстань у 174 кілометри — це як від Києва до Чернігова або від Одеси до Херсона — і вийшли до своїх. Без жодної втрати. З окупованого Маріуполя 15 людей вивів він — Герой України, підполковник Олег Грудзевич. У проекті «Сила волі» на Апостроф TV Олег розповів про бої у Маріуполі і як виводив своїх хлопців з окупованого міста.
— Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?
— У нас в батальйоні було зенітно-ракетне зведення ППО. То хлопці кажуть, що ніколи такого не бачили — на моніторі близько 30 літаків. Зв’язок не працював — майже все лягло. Єдине, що працювало — це месенджери. Я вийшов на командира, а він каже: «Почалось». Готуємся до дій. І з десятої години ми вступили в бій. Єдине, що було нове — це застосування авіації. І це страшно. І вперше ми вступили в бій усім танковим батальйоном.
Ворог йшов колонами по 20-30 машин. Йшло від двох до чотирьох колон.
Наш батальйон поділили. Дві роти — до 53 бригади, а я був у підпорядкуванні батальйону «Айдар». Протягом дня ми вже були оточені в районі трьох сіл, де стояв «Айдар». Ми танками прикривали спину «Айдару».
Найближче село було невеличке і я відправив туди заступника командира батальйона на танку, і з ним ще один танк. За десять хвилин той повідомив, що у ворога близько 7 БМП і 10 танків. Наш вистрілив двічі — і ворожі машини сховалися. Після цього старший начальник повідомив, що у нашому районі до 70 машин.
До цього ніхто ніколи навіть не думав, що можливі такі масштаби. Три дні до 28 лютого були як один. Було багато спалено техніки нашої. Тож людей садили до нас на танки. Відповідно, танк вже стріляти не може. Взяв людей на два танки, а решта могли вести вогонь.
За кілька годин ми вийшли зустрічати ворога у селі Андріївка. Вийшли на два перехрестя — замкомбата був на одному перехресті, я на іншому. Побачили колону близько 30 машин і відкрили по ній вогонь. Перших дві БПМ замкомбата одним снарядом пробив. Сказав потім, що такого не бачив ніколи в житті, щоб одним снарядом пробив дві БМП. І як перші дві бехи зупинилися, то вони один одного почали «доганяти».
Потім забрали ми свою техніку і людей та відійшли до села Анадоль, яке стояло в ямі. Ворог почав перегруповуватись. І наші доповідають, що рухається колона, близько 70 машин, з яких 30 танків і решта чи то градів, чи чогось на колесах. Вийшли на старшого начальника, просимо допомогти артилерією, бо наші туди не можуть достати. Старший начальник каже, що має ще жирнішу ціль, тобто більшу колону. І якщо ми бачили 70 машин, то я навіть не знаю, яка там була колона.
Дві машини прорвалось через нас, але багато там і лишилось. Тоді взяли айдарівці полонених — п’ять чоловік.
Начальник штабу ТГР «Маріуполь» був представником командувача ОТУ «Схід». Приїхали комбати «Айдара», а я з ним. Кажуть: «А ви хто такі?» Представляюсь комбатом танкового батальйону 17 бригади.
Вночі ми виїхали до Нікольського, де нас зустрів розвідник з 36 бригади. А на Маріупольському блокпосту нас вже зустріли хлопці з «Азову». Думали, що ми перевдягнені росіяни і почали по одному танку пропускати на першій передачі. Я спочатку намагався зізвонитися з комбригом, а зрештою набрав заступника командувача ООС. Пояснив ситуацію і за 15 хвилин нас пропустили
— А вони весь час тримали вас на прицілі?
— Страшно, тоді було. З усіх сторін могло прилетіти. І хто його знає — хто ми, а хто вони. Після того, як ми вже поїхали, нам дали енергетиків, цигарок.
Треба розуміти, що тоді були такі неприємні інциденти, як дружній вогонь. Бо ніхто нікому нічого не казав, що будуть заїжджати танки. І як почало сипати зі всіх сторін. А ми їхали по походному, не в броні. Пішли доповіді, що командир танку поранений. Зі мною була «стріла», жінка зверху сиділа, військовослужбовець. То вона отримала поранення у ногу.
Як так сталося. Ми повинні були їхати через міст. А розвідник, який нас проводив, поїхав іншою дорогою в об’їзд, бо на легковому авто йому було важко через цей міст їхати. І він нас лишив. Сказав — через міст проїдете і за кілометр зустріне нас з іншої сторони. Потім вже заїхали ми на базу, де стояла 36 бригада. Медики швидко забрали чотирьох поранених.
— Скільки всього було одиниць техніки і скільки людей було?
— Нас було 18 осіб. Після цієї перестрілки в мене один танк вийшов з ладу і мінус чотири людини. У нас залишилось вже чотири танки, один з яких, кажучи, як віз. Командиру бригади доповіли, а він у шоці, що свої. Це ТРОшники не розібралися і обстріляли.
До кінця доби ми повинні були переїхати на завод «Азовмаш», де вже були танкісти 36 бригади. Вже 28 лютого нам сказали, що Маріуполь знаходиться в оточенні. Ще до 5 березня бої йшли десь по околицях Маріуполя, за містом. А потім вже почали прилітати авіабомби по заводу час від часу. І з кожним днем все більше і більше. З 2 березня зникло світло, а 8 березня я вже не був на зв’язку. Мама і дівчина, звичайно, були в шоці. Пізніше ми підключилися до штабних генераторів і можна було вийти на зв’язок і поговорити з рідними.
— Танк — це величезна машина. І наскільки тоді ворог міг за вами спостерігати за допомогою дронів?
— У ворога дрони були майже постійно в повітрі. Але й ми їздили не на першій передачі. По місту, звичайно, важко пересуватись танком. Особливо після обстрілу, коли проводи намотуються на гусеницю. А до цього танки просто літали по Маріуполю. Коли вже у бій вв’язуються, тоді вже швидкість зменшувається.
— А що найстрашніше для танка? Яка зброя?
— Це інший танк, напевно. І коли кумулятивний снаряд пробиває броню, то настільки висока температура, що він пропалює все — і танк просто вигорає. Вибухає боєкомплект.
Є бронебійні снаряди — це лом, грубо кажучи, з дуже міцної сталі, який пробиває броню танка і вторичними осколками січе екіпаж танку і решту.
І протитанкові засоби. Коли його не бачиш, а він звідкись летить.
Плюс зараз пішли FPV-дрони, які можуть завдати теж багато клопоту. Зверху танк не дуже захищений і якщо прилітає, то можна вивести машину з ладу.
— Потрібно в певне місце потрапити?
— Башта танку — це одне з найменш захищених місць в танку. Всі вважають, що танк — це крута машина, яку неможливо знищити. З одного боку це так, але.. Танк завжди повинен бути під охороною, під прикриттям піхоти, і не може діяти сам.
Були випадки у Маріуполі, коли танк виїхав, не було піхоти поруч і з 50 метрів влучили у башту з РПГ. То добре, що всі живі, але танк зі строю вийшов.
— А наскільки танк може швидко по асфальту їхати?
— Близько 50-60 км год. У 36-й бригаді 80-ки могли трошки швидше їхати, бо мали інші двигуни. Могли розганятися до 80-90 км/год.
У ворога дрони вже майже постійно були. І єдине, що рятувало танки від них — вони знаходились в ангарах. Головне було — щоб ворог не побачив, куди заїжджав танк. Бо якщо бачив, то ангар засипали усім, чим можна. Ми робили ворогу приманки. Був танк-пам’ятник на заводі Ілліча, його вночі перетягнули і якусь позицію йому придумали. То ворог протягом тижня обстрілював цей танк, але не міг влучити.
Також ми виставляли наші підбиті танки, щоб дезорганізувати ворога і він не розумів де і який танк. І приблизно до квітня ворог не міг вирахувати, де стоять наші танки. Але майже в кожен ангар прилітало — якщо не авіабомба, то міни й артилерія.
У нас кожен день були втрати по техниці. Десь влучали методом тика, десь бачили, десь зрозуміли. Наприклад, скинули авіабомбу, завалило ангар, і ми до танка не могли добратись. І з кожним днем було все важче. Почали економити боєприпаси. Якщо перші два тижні можна було нормально ще відстрілювати, то за тиждень вже й пальне довелося економити. І до цього всього ще додалась нестача води. Плюс харчі вже доводилось економити.
— Розкажіть про ваш прорив з Маріуполя.
— У нас було дві спроби і ми двічі намагались вийти. Перший раз — з 10 на 11 квітня. Тоді нічого не вийшло і зникли командир бригади, начальник штаба і замкомандира 36 бригади. Всі думали, що вони загинули, але за три місяці ми побачили в новинах, що вони потрапили в полон.
При виході загинув командир танкового батальйону 36 бригади. Втрат було багато тоді. І повернулися всі назад і зайняли кругову оборону.
А ще за тиждень до цього виходу коло звузилось настільки. що противник заїжджав танком на територію завода «Азовмаш». По прямій до штабу бригади було метрів 800. Але ворог тоді ще про це не знав.
— Там же був військовий госпіталь, який знищили. І я так розумію, що у вас там багато поранених було.
— Всі мої поранені повернулися до мене. «Ходити можеш? Можу». Рука висить, підвязана, нога висить. Тоді до мене повернулися четверо поранених. І тоді у мене ще був п’ятий поранений чоловік. Він отримав поранення в ребро. Але ми його вже нікуди не відправляли, бо не було сенсу.
— Не було жодного лікування?
— Перев’язки були. Вже на той момент рани почали затягуватися, бо були несвіжі.
— А що ви їли?
— Макарони їли, пили чай. Більше проблем було з водою, яку ми діставали з пожежних водойм — зелененьку, жовтеньку. Воду відстоювали, на ній же готували, нею ж вмивалися. Але крайні два тижні такої можливості вже не було.
А так були макарони, ще пару сухпаїв, але їх я заборонив їсти взагалі. Бо сухпай завжди згодиться на випадок прориву тощо. Тож так і перебивались, їли раз в день.
— І це ж холод, постійно обстріли?
— Напевно за весь час, що ми були в Маріуполі, відбій повітряної тривоги був максимум тричі. А так постійно — повітряна тривога, тобто на Маріуполь летить авіація. Міни чи авіабомби падали кожні 15-20 хвилин.
«Азовсталі» звичайно трошки більше діставалось, але й у нас було не весело. З сьомої ранку до сьомої вечора росіяни проводили штурмові дії. Працювали артилерія, міномети, стрілецька зброя, танки. Цілими днями нас штурмували.
Батареї морської піхоти спочатку стояли по периметру міста. І з кожним днем кільце почало звужуватись. І вже коли ворог був навколо заводу, то тримали оборону по периметру заводу. У мене вже й поранені ходили на пости і жінки, тому що просто не було людей.
— А які були настрої у цих морпіхів? Без їжі, води, боєприпасів і не відомо, що буде завтра. Плюс зникає комбриг.
— Настрої відповідні. Коли командир зник — це великий удар. Але по веденню бойових дій взагалі питань не було, там круті пацани воювали — що «Азов», що 36-та бригада. Потім вже, коли закінчились харчі, була надія, що буде якийсь прорив до нас зовні, але не виходило.
— Ці морпіхи, які здалися в полон, могли самі здатися у полон чи був все ж таки настрій бойовий? Бо коли почали обмінювати полонених, то нібито вони розповідали, що їх обманом вивели.
— Це не моя бригада і тому тут я просто не можу коментувати. Факт в тому, що 6 квітня їх не було на позиціях. Чи обманом? Чутки кажуть, що їх обманули.
Комбат першого батальйону прийняв командування бригадою на себе — треба було зібрати людей, поранених і надати допомогу. Потрібно було прориватись, бо все закінчувалося — припаси, пальне, їжа, вода. І тоді вже командир покликав мене. На той момент у мене було два танки і «стріла». І каже: «Танкісти, потрібна ваша допомога, щоб ви відволікли на себе вогонь, тобто підете перші».
І в ніч з 11 на 12 квітня ми пішли першими. Тоді як раз ніч була холодна, крапав дощ і не працювали безпілотники.
— Скільки у вас людей було?
— 16 чоловік разом зі мною. Хвилин за 20 ми вийшли на околиці міста, в напрямку Волновахи вздовж залізничної лінії. Або вони нас не бачили, або нам просто пощастило. Нам порекомендували, що, перетнувши дорогу Маріуполь — Волноваха, краще техніку залишити і далі висуватись пішком. Але ми до цієї дороги недоїхали десь 4 км. Ми сховали у посадку танки, переїхали радіостанції і прилади нічного бачення, порозбирали і порозкидували по дорозі все, що могли. Стріляти я теж заборонив.
Далі нам потрібно було одразу здійснити марш-кидок. З собою ми забрали автомати, гранати, сухпаї. І кожен мав по пляшці води. І пішли у наш похід.
— Що це за відчуття, коли ти знищуєш свій танк?
— Дуже погане відчуття. Цей танк тільки за перші чотири дні рятував не лише мене, а кожного по кілька разів. Головне люди, в будь якому разі. І потрібно старатись берегти техніку, але у нас не було вибору.
Отже, ми висунулись з 11 на 12 квітня, а вийшли 21-го, це був чистий четвер перед Великоднем.
На третій день нас зустріла група ворога, та хлопці кажуть, що ми їх покосили. І приблизно день ми просиділи в посадці. Як потемніло, почали далі висуватися. Потім ще один день. Шукали що поїсти по старих позиціях, яких було дуже багато. А ніч дуже холодна. І один з наших повертається, і каже: «Пане командир, тут палатка стоїть». Ми обійшли цю палатку, метрів 500 відійшли і замаскувалися.
Дуже було холодно і кутався хто як міг. По черзі чергували. І десь о сьомій ранку, коли почало світати, дивимось,а у палатці якісь ніби зв’язківці. Далі дивимось, а справа якийсь карьєр. Приїжджають їхні урали, машин зо 30 — навантажують пісок. Зліва — генератор запустився у посадці.
Увечері відправив хлопців вперед метрів на 500. Повернулися з розвідки і кажуть, що все чисто. По дорозі знайшли калюжу і можна було води набрати. Взагалі, коли у нас вода закінчилась, то брали з річки, з озер, які траплялись на шляху. Їжа на третій день закінчилась. Зривали молодий щавель. Навіть примудрялися робити чай, бо ж чашки в нас були.
— А як ви підігрівали чай?
— Вогонь розводили. Був дуже великий туман, і поки він розсіявся, ми розводили багаття. Щойно туман розсіювався, ми гасили вогонь і тихенько сиділи.
— Ви тільки вночі йшли?
— Так, бо була дуже велика вірогідність, що нас побачать.
— Яка була температура? Це ж дуже зимно було?
— Дуже холодно. Перші п’ять днів — дощ зі снігом. Правда, якби було б тепло, то більше би ходило росіян. А так вони сховались по своїх норах і палатках і не рипались. Бо це був у них вже глибокий тил.
— Скільки за ніч кілометрів ви проходили?
— Максимум 20. А були ночі, коли і 5 йшли. Бо дуже погана місцевість там. Багато ярів.
Головне було йти і не зупинятись. Бо якщо зупинишся, то потім важко підійматись.
— А як ви потрапили на ДРГ?
— Це було на третій день. Було дуже холодно і йшов дощ. За кожним тягнулось по 5 кг болота на бєрцах, кросівках — хто в чому йшов. Закінчилась вода. І хлопці попросили піти в село за водою. Хлопці постукали в одну з хат,, відкрила жіночка: «Ой хлопці, ми не можемо допомогти, тут росіяни. Йдіть до бабульки через два двори, вона всім допомагає». Пішли хлопці, а бабця не відчинила.
І хлопці побачили покинуту хату і ми туди зайшли, щоб переночувати. О шостій ранку мене розбудив спостерігач, і каже: «Командир, тут якась бабулька йде». Принесла молока, сала, домашнього хліба і каже: «Ой, я думала вас тут менше, то я йду і ще щось принесу». І потім каже: «Хлопчики, йдіть звідси, бо мій внучок в днр, то як дізнається, мене і вас розстріляє».
Пізніше знову відправив двох хлопців до бабці, щоб молока купити, а не просити просто так, бо у нас з собою була якась готівка. Хлопці повернулися ні з чим і сказали, що там все зачинено. І щойно ми вийшли за село, як почули звук перезаряджання автомата. І пішла черга. Ми залягли, подіставали автомати і відстрілялися. Один готовий, а з іншим не зрозуміло — але стріляти перестали.
Ми перебігли під мостом, пішли не в яр, а в важкопрохідну посадку і залягли там. А ворог напевно думав, що ми пішли по яру і постійно прострілював його. З восьмої ранку до восьмої вечора ми просиділи в цій посадці. Далі через асфальтну дорогу ми пройшли по нашому маршруту, рухалися по офлайн-карті, бо зв’язку не було.
— Були бійці, в яких починалась паніка?
— Було й таке. Один каже: «Все, не буду йти». То кажу: «Сідай під кущик, завтра росіяни прийдуть, заберуть вас». Відповідає: «Ні, я піду».
Втома була дуже велика. Але потрібно було йти і всі це розуміли. Один одного підтримували, молодці. У мене автомат і рюкзак забрали, бо моя задача — вести. По черзі несли мій автомат.
І в самому кінці вже, коли переходили лінію зіткнення — це було найстрашніше. Щоб і свої не «зустріли», і ті не догнали. То там почалося: «Нас всіх уб’ють, ми всі помремо». Кажу: «Давай вперед йди». То пішов.
— А що було по зв’язку?
— За два дні до виходу з’явився зв’язок і я набрав командира бригади і кажу, що треба когось для зв’язку на такому-то напрямку, щоб ми могли вийти і не перестріляли свої. То вийшов від старшого начальника представник, звів мене з командиром навпроти. І вже з ним був зв’язок кожні три години.
Вже на лінії ми йшли по дорожці між мінними полями. І нам запустили ракету. Та поки ми йшли, то забули, де ця ракета була запущена. Набираю і прошу запустити ще одну — але більше нема. Тоді той командир каже, що зараз спостережний пост посвітить телефоном. Бо він чув, що ми десь йдемо.
А ще — каже він, що треба буде два км дуже швидко пробігти. Кажу як — ми ледь повземо. Зрештою нас побачив спостережний пост: «Свої? Свої. Проходьте!»
— Які відчуття, коли ви десять днів майже не їли і тут прийшли до своїх?
— Дуже круте — всі просто попадали. Ледь не плакали, землю цілували. Найголовніше, що ми вийшли живими. Нас відвезли в школу в сусідньому селі — нагодували, помили, подстригли. Я одразу повідомив командиру бригади. Зателефонував дівчині.
На наступний день я вже був у командира бригади. Отримав погони підполковника, бо я ще майором тоді був. Далі два тижні реабілітації, а потім усі в стрій. Командир бригади запропонував мені посаду при штабі, а я погодився.
— Як ви взагалі пішли у військовий ліцей?
— Ще після сьомого класу каже мама: «Може підеш?». Все одно потрібно кудись йти через рік-два. Поїхали ми дивитись, бо там була екскурсія, день відкритих дверей.
Повертаємося додому і мама каже, що не піду. Але я вже налаштувався, тож вирішив йти. Викладачі були здебільшого військові люди, і один із них був танкістом. І він настільки розхвалив цю справу, мовляв лише танкісти. Мовляв, навіщо бігати, можна ж їздити.
І у підсумку, спочатку ліцей, потім Львівський інститут Сухопутних військ, який пізніше став академією. І в 2011 році я перейшов служити у 17-ту танкову бригаду.
— За які бої у вас найбільша гордість? От ви або брали участь, або планували і ви пишаєтесь цим плануванням або боєм.
— Напевно кожним боєм, починаючи з 2014 року. Це і бої за Савур-Могилу, і Дебальцево, і в районі Нижньої Кринки, де ми з десантниками були, і в Маріуполі, і під Волновахою. Кожен бій по-різному проходить, тому і запом’ятовується.
— Чи є такий бій, який можна ставити у приклад? Можливо зробили щось нове і несподівано для ворога на нього напали?
— Напевно можна сказати про бій за Савур-Могилу, він був показовий. Це була неприступна фортеця, одна із найвищих точок на сході, з якої без бінокля можна було коригувати вогонь. Там проглядалося приблизно 80 км.
І тоді ж було заборонено провокувати. Тобто ми відповідь не могли давати, а по нам стріляли. Це дуже запам’яталось, бо ворог сипав все, що можна і ми чотири години просто не вилазили з танка, бо не було можливості підняти голови.
Ворог думав, що їх звідти ніхто не виб’є, бо до нас там були 30 і 51 бригади, але вони не могли взяти цю висоту. І туди перекинули нас, танкістів. Нас передали першому повітряно-десантному батальйону 25 бригади і ми за три дні ми захопили цю висоту.
— За рахунок чого? Скільки у вас було техніки, людей?
— За рахунок вогневого ураження. Мій танк прикривав спини решті танків. Всього було чотири танки. А десантники підіймались вверх без техніки.
І в той час постійно працювала ворожа артилерія — гради, важка артилерія, міномети. Постійно сипалось щось на голову. І за командою старшого начальника ми по одній стелі відпрацювали — припинився вогонь і туди зайшли десантники. Відпрацювали по іншій — знову зайшли. Це класика, яка спрацювала — і ворог пішов звідти.
— А як ваша мама дізналась про те, що в неї син — Герой України?
— Коли син їй сказав (сміється), бо ж він сам спочатку не знав.
— А як ви про це дізнались?
— Сидів в командира бригади на нараді. Тут крик: «Грудзевич, іди сюди. 10 хвилин, збираєш речі і виїжджаєш в Кривий Ріг — героя тобі дають».
На наступний день, як отримав вже, то одразу зателефонував батькам: «Кажу, можете вітати». У тата і мами сльози.
Ті люди, що були зі мною — герої, в будь-якому випадку. Ті люди, які зараз воюють, допомагають — всі вони герої. Нехай і не всіх знайшли державні нагороди. Незалежно від того, це військовослужбовці чи волонтери. Вони заслуговують насамперед повагу за те, що вони роблять. Бо вони не пішли десь, не виїхали, не залишились збоку, а виконують свою роботу. І в принципі роблять її добре, тому що росія стоїть на місці.
Росія завжди, всю свою історію, намагається ковтнути Україну. Але в неї цього не вийде, тому що це дуже великий шматок для неї. Та ця війна, напевно, надовго. І треба розуміти — якщо ми складемо зброю, не буде України, якщо росіяни складуть зброю — не буде війни.
— І насамкінець про вашу танкову бригаду.
— 17-та окрема танкова бригада імені Костянтина Пестушка. Дислокується в місті Кривий Ріг. З 2014 року вона бере участь в бойових діях на всіх напрямках. Це потужна вогнева сила, яка може надати допомогу будь-кому і будь-де. Але дуже часто 17 танкова придана іншим підрозділам, тому не часто її чутно і вона не на слуху. Та наші танки є усюди.
