Литва пропонує Україні свої теплоелектростанції, щоб компенсувати ті енергопотужності, які були пошкоджені чи зруйновані внаслідок російських обстрілів. Передбачається, що закриті в Литві електростанції будуть розібрані на запчастини, які передадуть нашій країні. «Апостроф» з’ясовував, наскільки така ініціатива може бути реалізована, чи допоможе нам литовське енергообладнання та чи можуть інші країни наслідувати приклад Вільнюса.
Литва готова передати нашій країні обладнання із зупинених теплових електростанцій (ТЕС). Про це повідомив в етері телемарафону міністр енергетики України Герман Галущенко.
«Вони запропонували використовувати їхні теплові станції, які закриті. Використовувати їх як донорів, тобто є можливість розібрати та отримати ті запчастини, які нам потрібні», — пояснив міністр.
Інформацію щодо передачі Україні обладнання з теплоелектростанцій Литви підтвердив й міністр енергетики цієї країни Дайнюс Крейвіс.
Ініціатива Литви приспіла дуже вчасно, оскільки весняні ракетні атаки росіян суттєво пошкодили українську енергетичну інфраструктуру, насамперед, об’єкти теплової енергетики.
Руйнівними були обстріли 22 та 29 березня. Загалом у ці дні цілями країни-агресорки стали сім теплоелектростанцій. Зокрема було зруйновано Бурштинську (Івано-Франківська область), Ладижинську (Вінницька область) та Зміївську (Харківська область) ТЕС, а також ТЕЦ-5 у Харкові.
Компанія ДТЕК все ще найбагатшого українця Ріната Ахметова, у власності якої, зокрема, перебувають Бурштинська та Ладижинська ТЕС, повідомила, що внаслідок цих атак було пошкоджено 80% її теплових енергоблоків.
А у ніч на 11 квітня ворог своїми ракетами повністю знищив Трипільську ТЕС під Києвом.
Литва та інші
Офіційно Україна має у своєму розпорядженні півтора десятка теплоелектростанцій, проте п’ять із них знаходяться на тимчасово окупованих територіях. Крім того, ще кілька ТЕС у прифронтовій зоні працюють із перебоями.
Таким чином, враховуючи руйнування, завдані ворогом у березні-квітні, на сьогодні в нашій країні працюють декілька теплових електростанцій (не рахуючи теплоелектроцентралей, які мають значно меншу потужність).
ТЕС, поряд з гідроелектростанціями, які нещодавно також зазнали руйнівних атак, забезпечують не тільки генерацію, а й маневреність у періоди пікових навантажень, що створює додаткові проблеми. Тому, повторимо, пропозиція Литви «поділитися» з Україною теплоелектропотужностями виглядає дуже своєчасною.
Тим більше, що схожий досвід ми вже маємо.
«Подібне відбувалося в попередні роки, коли була потреба в обладнанні й різні країни нам допомагали, — розповів «Апострофу» директор енергетичних програм Центру Разумкова Володимир Омельченко. — Тоді у нас було більше проблем із трансформаторами та іншим обладнанням, необхідним для підстанцій. Це обладнання вже не експлуатувалося в цих країнах, а нам воно в надзвичайних умовах підходило, адже замовляти нове обладнання – поки його виготовлять, поки довезуть, змонтують – займе набагато більше часу, ніж взяти вже готове обладнання. Можливо, воно не в найкращому стані, але нам не доводиться обирати».
Справді, у 2022-2023 роках, коли країна-агресорка також атакувала вітчизняну критичну інфраструктуру, низка країн, зокрема, та ж сама Литва, а також Польща, Бельгія, Азербайджан, Японія, передавали нам трансформатори, кабелі та інше електрообладнання.
Але наскільки значущою може бути допомога Литви щодо обладнання для ТЕС? Звісно, йдеться не про щирість нашого союзника, в ній немає сумнівів, а про його реальні техніко-економічні можливості.
Литва – невелика держава з населенням 2,8 мільйона осіб (менше, ніж у Києві) та площею 65 тисяч квадратних кілометрів (приблизно як дві Одеські області). У 2009 році в країні було закрито Ігналінську АЕС, а згодом, у рамках курсу на використання виключно відновлюваних джерел енергії, у 2015-2016 роках зупинили три теплові електростанції (у Вільнюсі, Каунасі та Паневежисі). За словами Дайнюса Крейвіса, Литва передасть Україні частини обладнання з Вільнюської ТЕЦ, Ігналинської АЕС, складів енергетичних компаній, а також потужний трансформатор.
У будь-якому разі, така допомога зайвою не буде, але її явно мало, враховуючи масштаби вітчизняної енергетики та збитків, які їй завдано.
Тому мова не лише про Литву.
За словами Володимира Омельченка, Україна може розраховувати, в першу чергу, на допомогу країн колишнього соціалістичного блоку, тому що у них є енергооб’єкти, оснащені ще радянським обладнанням: «Воно у них схоже на наше, воно тих самих стандартів. Ми мало займалися модернізацією і на 90% у нас старе радянське обладнання».
При цьому саме старі радянські об’єкти в цих країнах поступово виводяться з експлуатації. Отже, на них знаходиться обладнання, яке вже не використовується. І воно потенційно може бути передано нам.
Екологія в допомогу
Проте список «донорів» для української енергетики може бути набагато більшим. Справа в тому, що багато країн Європи прагнуть так званої «вуглецевої нейтральності», і в рамках цієї політики поступово скорочують використання в енергетиці викопного палива.
Теплоелектростанції працюють на вугіллі та газі (у деяких випадках як резервне паливо використовується мазут), і якщо газові ТЕС, в основному, продовжують функціонувати в більшості країн Європи, то станції та теплоцентралі, які використовують вугілля, з екологічних міркувань активно виводяться з експлуатації. Наприклад, у 2016 році Бельгія стала першою країною, яка відмовилася від використання вугілля у виробництві електроенергії. За нею пішли Швеція та Австрія, де у 2020 році було закрито останні вугільні ТЕЦ (Австрія була змушена на деякий час відновити використання вугільних станцій після російського вторгнення в Україну, але на сьогодні вже повернула собі безвугільний статус).
До речі, в Австрії понад 60% усієї електроенергії виробляється гідроелектростанціями, 95% яких – це мікрогідроелектростанції потужністю до 10 мегават, що може бути прикладом для України, оскільки йдеться про розосередження енергопотужностей, які складніше атакувати. Навіть при ураженні однієї чи кількох таких станцій значних перебоїв у енергосистемі не відбудеться.
Але повернемося до теплоелектростанцій та теплоелектроцентралей. Найбільшими виробниками електроенергії в Європі є Німеччина та Франція. Вони також задекларували поступове закриття електростанцій, що спалюють вугілля. Наприклад, у Німеччині цього року було остаточно виведено з експлуатації сім енергоблоків, які працювали на вугіллі, сумарною потужністю 3,1 гігавата. Це могло статися ще раніше, але через українсько-російську війну та скорочення поставок газу з РФ до Європи, німецький уряд на півтора роки реанімував деякі раніше закриті вугільні ТЕС.
Більшість інших європейських країн також встановили для себе терміни припинення експлуатації станцій, які працюють на вугіллі. Але одним вугіллям справа не обмежиться. Так, Франція, Німеччина, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург та Швейцарія задекларували намір до 2035 року закрити всі електростанції, що працюють на викопному паливі, тобто не лише на вугіллі, а й на природному газі.
Зі світу по ТЕЦ
Таким чином більшість країн Європи можуть або вже, або в найближчому майбутньому поділитися таким необхідним для нас обладнанням для ТЕС і ТЕЦ (а також, ймовірно, і для інших енергооб’єктів).
Щоправда, тут є нюанс.
«Потрібно розуміти про яку потужність йдеться. Якщо це станція до 50 мегават, тоді це має сенс. Якщо йдеться про станції більшої потужності, то ніякого сенсу в цьому немає, оскільки як це все транспортуватиметься?» – пояснив «Апострофу» керівник спеціальних проектів науково-технічного центру «Псіхея» Геннадій Рябцев.
Ще один нюанс полягає в тому, що невеликі розміри енергооб’єктів (розібраних у них та перезібраних у нас) дозволять забезпечити децентралізацію енергопостачання, що зробить відповідну інфраструктуру менш вразливою до ракетних атак.
За словами Геннадія Рябцева, закордонне обладнання та інші елементи теплоелектростанцій можуть бути використані для створення фактично з нуля малих об’єктів теплоенергетики в Україні, причому зовсім не обов’язково на території вже існуючих ТЕС та ТЕЦ, які постраждали від ворожих обстрілів, – їх можна буде встановити практично будь-де.
Головне – щоб країни, які мають відповідне обладнання, яке вже не використовується, погодилися його передати, а погодившись, не затягували з передачею. Досить згадати, як мер Лондона Садік Хан досить довго відмовлявся передавати Києву автомобілі, призначені для утилізації, і погодився це зробити лише під тиском громадської думки та ЗМІ.
Але шанси отримати все необхідне для енергооб’єктів у нас справді непогані.
«Ми можемо (скористатися) всім, що нам підійде, — каже Володимир Омельченко. — Зараз працюють команди на державному рівні, а також приватні команди, які займаються пошуком, причому не тільки в Європі, а й у всьому світі. І все, що нам дають, думаю, стане в нагоді».
