Через шість тижнів війни в Україні можна сказати, що плани російського військово-політичного керівництва зруйновані. Принаймні на основному для них – київському напрямі. Адже одним із головних завдань війни на першому етапі для Кремля було взяття під контроль Києва, повалення влади та встановлення маріонеткового уряду. Доданки військової перемоги української армії у битві за столицю вивчає “Апостроф“.

Військову операцію щодо взяття Києва російські військові розробили у радянському стилі. Основою блокади 4-х мільйонного міста повинні були стати два аеродроми, захоплені в перші години після початку операції – Гостомель та Васильків. Вони знаходяться в безпосередній близькості від Києва. Вибір був зовсім невипадковий, той же Гостомель – це чудовий транспортний хаб зі злітною смугою, здатною приймати всі типи транспортних літаків, що є на озброєнні в Росії. Із захопленням цих аеродромів вирішувалося основне завдання логістики, оскільки основне росіянське угруповання знаходилося приблизно за 300 кілометрів – у білорусі та безпосередньо на території самої росії.

Одночасно по правому (через Чорнобильську зону відчуження) та лівому (через Чернігів та область) берегам Дніпра та через територію Сумської області мали рухатися мотострілецькі частини з танками.

Теоретично план дозволяв взяти під контроль комунікації навколо Києва та не дозволити українському Генштабу маневрувати силами та засобами (шляхом руйнування мостів через Дніпро у самому місті). Потім, не вступаючи у затяжні вуличні бої, росіяни могли б примусити українську владу до капітуляції. Однак із самого початку все пішло не так.

У перший же день війни караван гелікоптерів з російськими десантниками, які націлювалися на Гостомель, потрапив під роздачу бійців Національної Гвардії, які намагалися організувати оборону аеродрому. Були збиті, як мінімум, два транспортні Мі-8 та два бойові Ка-52. А потім нашим військовим вдалося заблокувати десант (а це приблизно 800 осіб) з повітря, збивши ще два Су-25, Су-34 та Су-30СМ. Не всі літаки впали на території України, частина машин таки дотягла до білорусі та росії. Там льотчики катапультувались або техніка була списана через пошкодження. У результаті це не дало можливості швидко наростити можливості десанту посадковим способом – і легкі десантні машини відправили по землі, що призвело до колосальних втрат.

Російський десант намагається висадитись у Гостомелі

Десант у Василькові взагалі зім’яли – українські офіційні особи стверджують, що було збито одразу два Іл-76 (щоправда, поки що крім свідчень очевидців, інших матеріальних доказів цьому немає, можливо, машини зуміли дотягнути до своїх аеродромів), а вертолітний десант був швидко розсіяний.

Далі почалися проблеми з угрупованнями, які наступали через Чернігівщину та Сумщину. Зараз можна говорити про те, що маючи деякі розвідувальні дані, наші генерали зіграли на випередження і приблизно за тиждень до початку великої війни розгорнули 1-у танкову та 58-у мотопіхотну бригади в бойові порядки з виходом з пунктів постійної дислокації та розосередженням палива та боєприпасів. Щоправда, бригади не були укомплектовані резервістами (чому – це окреме питання) і спішно доукомплектовувалися на місці (у Чернігові та Сумах), але їхній вихід російське командування не змогло відстежити, а їхній опір став неприємним сюрпризом. Мало того, почав позначатися глобальний провал російської розвідки, яка щиро вважала, що у разі початку війни населення України зустріне російські війська якщо не з квітами, то, як мінімум, нейтрально; українська армія просто розбіжиться, а реальний опір чинитимуть лише окремі групи “правосєків-націоналістів”. Саме тому в перших рядах “учасників визвольного походу” їхали автозаки та ОМОН, стягнутий із різних регіонів росії.

У результаті росіянам не вдалося взяти Чернігів, Суми, Ніжин, Прилуки або Охтирку з ходу. Залишивши невеликі сили на їхню облогу, росіяни рушили далі – до Києва. Проте їх наступ, який передбачався як стрімкий, виявився дуже утрудненим – насамперед, через підриви мостів і гребель по всьому маршруту, а також завдяки діям диверсантів, груп місцевих жителів та артилерії. Незабаром постачання всього угруповання “підвисло” лише на дорогах уздовж правого берега Дніпра.

Кияни ховаються від бомбардувань на метро Хрещатик

Тоді Генеральний штаб почав реалізовувати план маневреної війни – для чого в останні роки й готували армію західні інструктори. Маючи можливості для перекидання сил та засобів (а Київ – це великий вузол комунікацій), армія та загони тероборони почали завдавати росіянам відчутних ударів. Це були як рейдові дії на флангах в районі Мощуна, так і повноцінні удари силами 14-ї механізованої та 95-ї десантно-штурмової бригад біля Макарова. І це не рахуючи численних мобільних загонів українських військових, озброєних ПТРК (знаменитими “Джевелінами” та не менш знаменитими “Стугнами” та “Корсарами”), а також бійців тероборони, озброєних легкими реактивними гранатометами, отриманими за рахунок західної допомоги.

Мобільні групи українських бійців

Спроби росіян організувати підтримку з повітря вперлися в ефективність поставлених зі США “Стінгерів” і роботу “Буків”, “Ос” і С-300, що залишилися в строю після першої атаки.

Розуміючи безперспективність спроб взяти Київ та інші міста “в лоб”, росіяни вдалися до повітряних бомбардувань та артилерійських ударів по об’єктах критичної інфраструктури та житловій забудові. Зараз поки важко сказати, яких збитків було завдано, але лише у Чернігові кількість загиблих мирних жителів оцінюється у 350 – 400 осіб. Паралельно росіяни спробували прорватися до своїх, що їх оточили у Гостомелі. У результаті їм це вдалося, однак втрати в особовому складі та техніці у вуличних боях (йти довелося через міста-супутники Києва, та ж Буча – характерний приклад) виявилися колосальними.

“Підвішеним” на тонких ниточках комунікацій, росіянським генералам не залишалося нічого іншого, ніж розпочати згортання операції під Києвом, прикривши це “мирними домовленостями” та “мирними ініціативами росії”. В результаті – кілька досить серйозних ар’єргардних боїв, кинута техніка та ганебний відступ до 4 квітня з території одразу трьох областей – Київської, Чернігівської та Сумської. Звісно, це далеко не кінець війни, проте це безперечна перемога української армії та суспільства в Битві за Київ. Вона є дуже показовою. Фактично вперше за багато років росія визнала (хоч і з певними умовностями) свою військову поразку.

Попереду на нас чекає зміна всієї стратегії війни, перенесення акцентів на харківський та донбаський напрями, а також спроби росіян зміцнитися на півдні. Ось тільки ані гіпотетичне взяття росіянами Одеси, ані можливе оточення українського угруповання на Донбасі вже не є чимось очевидним. Все залежатиме лише від героїзму наших воїнів, масштабів військової допомоги та готовності влади йти за народом та армією.

Комментарии