Даша Трегубова: Зараз, певно, я стала сприймати всіх довкола, як родичів

«Скучила так, що не передати словами», — сказала Даша Трегубова у свій перший знімальний день третього сезону серіалу «Коп з минулого». Восени канал ICTV 2 планує показати нам другий сезон, а згодом і третій. Акторка зізнається, що у її героїні, психолога Тетяни Малиновської, буде дуже цікава історія.

То ж KP.UA поговорила з Дашою Трегубовою про трансформацію Малиновської, її поетичні читання, роботу під час війни, доньку-акторку та «відчуття своїх».

З ідеєю читати вірші я носилася років 10

— Дашо, у вас є проєкт #дашачитає, де ви ось уже 5 років читаєте вірші українських поетів. Зараз багато хто робить поетичні вечори. А тоді, як на мене, ви були першопрохідником, принаймні, я не бачила таких проєктів. Чому ви за це взялися ще тоді?

— На той момент, принаймні на YouTube, я дійсно не бачила жодного такого проєкту. Були люди, які читали один чи кілька віршів, і на цьому все. Це дійсно дуже класний проєкт, яким я дуже пишаюся.

Я взагалі увесь час виношую якісь ідеї. І з ідеєю читати вірші я носилася років 10, бо дуже люблю поезію. Я читала поезію з юності. Мені завжди подобалося вміння людей вкладати свою думку і емоцію в слова. І так виникла ідея почитати сучасних українських поетів.

Я читаю саме сучасну українську поезію, бо дуже хочу, щоб наші люди знали сучасників, щоб хороші поети отримали свою порцію захоплення від аудиторії.

Коли ми випустили перші кілька віршів, вже тоді був дуже сильний ефект. Ніхто на нього не розраховував і не сподівався, але ми з моєю командою отримали величезну кількість коментарів, реакцій, перепостів. Так ми й почали читати вірші регулярно. Нещодавно порахувала суму, яку витратила за п’ять років на запис віршів, бо я завжди записувала власним коштом, і це дуже велика сума. Не буду казати скільки, але за ці гроші дійсно можна було б купити щось велике.

Але я радію, що за цей час нам вдалося зробити чотири важливі речі. По-перше, дійсно дуже багато людей звернули увагу на поезію. По-друге, дуже багато сучасних українських поетів стали більш відомими. По-третє, інші люди теж почали записувати свою поезію. І по-четверте, зараз я читаю дуже багато поезії, яка написана саме під час війни. Я й сама від неї ридаю, і для людей це своєрідна рефлексія. Така поезія стала віддушиною для багатьох. Для мене мегаважливо, коли люди пишуть: «Ми плачемо над вашим віршем, і нам стає легше».

— Тобто ви все ж таки були першопрохідником?

— Мені б хотілося так думати. Принаймні, я була першопрохідником у тому, що робила такий великий і регулярний проєкт. Нещодавно ми з одним актором обговорювали, що раніше була традиція декламувати поезію. Але я люблю поезією розповідати історії. І моя манера розповідати поезією історії стала взірцем для багатьох людей. Вони просто почали говорити нормальним голосом. І коли людина присилала мені послухати вірші, вже було зрозуміло, чула вона, як я читаю, чи ні. Якщо людина чула, то в неї буде така ж ритміка, такі ж рухи. І це не погано. Дуже круто, коли люди багато пишуть, багато читають. А я, звісно, підтримую всіх, хто, на мою думку, талановитий.

— Як ви обираєте вірші, які читати?

— Як і все у світі – це трапляється випадково. Звісно, я обираю поетів, які мені подобаються, тільки тоді вірші заходять. От коли я читаю вірші, а в мене у горлі стоїть комок, значить це воно. У мене лежить ціла купа роздрукованих віршів, які б хотіла прочитати. Але перед самим записом я зв’язуюся зі своєю помічницею Олею, вона мій індикатор, читаю їй вголос, і де нас обох торкає до мурах, те й обираємо.

Найсмішніше, що я не збиралася звалювати на плечі таку серйозну роботу, але тепер треба це робити, бо постійно читаю коментарі: «Тільки не зупиняйтеся, а де нові вірші, а давайте вже нам нову поезію». Я від цього дуже кайфую і тішуся. Це хороша справа.

— Цей проєкт може стати прибутковою історією?

— Поки що ні. В YouTube все одно кількість поціновувачів поезії не дуже велика. Можу сміливо сказати, скільки я заробляю на YouTube в місяць — 25 доларів.

— У вас дуже красиві ролики. Було б класно показувати їх по телебаченню як перебивки чи заставки.

— У мене була колись така ідея. Так погано казати, але я не дуже комерційно орієнтована людина. Та й тоді втратиться весь шарм. Я хочу і люблю заробляти гроші за те, що роблю, знаю, що я на це заслуговую, але боюсь, що гроші просто зіпсують чистоту емоцій. Хоча це й не правильно, треба принаймні його окупати.

Я вже навіть відкрила «банку». І люди надсилають гроші на поезію. Звісно, це дуже маленькі кошти, ще навіть не зібралася сума, яку я витрачаю на одну зйомку, коли збираю операторів, режисерів, монтаж, але мені приємно.

Тому продовжую записувати за свої. Моя команда працює за символічні кошти, але всім треба їсти. Я живу з відчуттям, що всі мають чесно отримувати гроші за свою роботу. Ніколи не прошу нічого робити безкоштовно, бо це неправильно.

— Знялися в серіалі «Коп з минулого», отримали гонорар і вклали його в поезію.

— Так і є.

Повернутися додому – це щастя

— Колись в нашому інтерв’ю ви казали, що взагалі ви позитивна і щаслива людина. Що нині допомагає тримати позитивний настрій, бути щасливою? 

— Звісно, в мене, як і у всіх, є дуже багато моментів, коли я ридаю. Особливо за останній рік. Певно, в ці моменти і для мене поезія стає розрадою.

Незважаючи на те, що мені було класно у Польщі, повернутися додому – це щастя. Зйомки, все таке рідне, тому мені добре, тому зараз ви мене бачите щасливою і радісною. А ще пів року тому все було трішки інакше.

— Ви поїхали до Польщі через доньку Поліну, бо на початку вторгнення вона себе недобре почувала. Хоча з часом все стало навпаки – вона хотіла додому, а ви просили ще трішки почекати. Вам довелося збирати себе докупи в той час? Хто кого рятував морально?

— Я. Бо у мене є хороші психологічні навички для виживання у мінливому світі. Я дуже швидко збираюсь, я смілива, сильна, це правда. Мене вибухи і повітряні тривоги не лякали, а Поліну дуже лякали. І мене лякало те, що лякає її, а я не знаю, як їй допомогти.

Тоді мені здавалося, що я спокійна. З мене навіть сміялися мої польські подружки, коли на запитання «як ти?», я відповідала – «все добре, я спокійна, я вирішу всі питання». Та через пів року мене охопила апатія. Організм все одно реагує на стрес, просто у кожного по-різному. Хтось одразу впадає у кататонічний стан, а хтось, як я, спочатку все розрулить, допоможе іншим подолати кризи, а потім буде розбиратися із собою.

У мене так і раніше було. Колись ми з друзями поїхали на відпочинок, всі захворіли, одна я була здорова. За всіма доглядала, всіх вилікувала, а потім так захворіла, що потрапила у лікарню з ангіною, яку від них підхопила.

— Ми зараз сидимо на знімальному майданчику серіалу «Коп з минулого». Які у вас емоції?

— Це ж мій рідний проєкт! Коли ти заходиш на студію, таке відчуття, є така ілюзія, що ніби нічого й не було, ніби ми й не розставалися на довгий час. Здається, поки ти тут, за стінами нічого страшного не коїться. Але потім виходиш і розумієш, що життя змінилося дуже сильно.

— Чого чекати від вашої героїні у продовженні? Зараз йдуть зйомки третього сезону, але глядачі ще не бачили другий.  

— У другому сезоні моя героїня Тетяна Малиновська стає набагато яскравішою. Продюсери вирішили зробити з неї жінку-вамп. У першому сезоні Тетяна була наче сіра мишка. А тепер моя героїня, напевно, вирішила влаштувати своє особисте життя, тож стала обирати набагато яскравіші вбрання, та й загалом у її житті відбуваються цікавіші події. В першому сезоні Малиновська була просто штатним психологом у відділку, але я додала їй своїх амбіцій, і тепер вона дуже амбітна жіночка, яка вирішила, що їй не достатньо бути лише психологом. У неї активно розвивається особисте життя, в тому числі й з головним героєм. Дуже цікава історія у нас з Дмитром Суржиковим буде. В третьому сезоні вона просто досягає піку.

У Польщі мені багато допомагали мої поляки

— Як ви виживали у цей час? У вас донька, ви були без роботи. Давали благодійні виступи. До всього цього ще й продовжуєте вкладатися у запис віршів.

— По-перше, у мене були заощадження. По-друге, ми витрачали гонорар Поліни, який вона отримала за зйомки у кіно (посміхається).

Коли ми приїхали до Польщі, мені дуже багато допомагали мої поляки. Кажу «мої», бо вони стали моїми. Це мама дівчинки, з якою Поля знімалася у польському фільмі «Тато». Причому ми з Маженою здружилися вже після початку повномасштабної війни.

«Тата» закінчили знімати восени 2021 року. Тоді ми спілкувалися на рівні привітань, бо Мажена розмовляє тільки польською, я — українською. Але коли почалася повномасштабна війна, вона мені написала вже 24-го, щоб їхали до них. Ми тоді до них не поїхали, нам було до кого їхати. Але потім все ж таки опинилися у Польщі, адже світова прем’єра «Щедрика», де Поля зіграла одну з головний ролей, була саме там.

І Поля дуже хотіла лишитися в Польщі. Для неї це був якийсь острівець безпеки, тут вона була щаслива, знімалася в кіно, вона знає польську мову. Мажена допомогла нам знайти квартиру, домовилася, щоб ця квартира коштувала не таких грошей, яких вона мала коштувати, допомогла влаштувати Полю до школи.

А я почала працювати в українському посольстві з нашим послом Андрієм Богдановичем Дещицею. І дуже з цього щаслива, бо мені важливо було щось робити, допомагати. Я не можу лежати і страждати. Це не моя тема. А коли я щось роблю, мені здається, що все в нормі. Працювала там майже пів року.

— Чим ви займалися?

— На той момент Посольство України у Варшаві було великим хабом, як і вся Польща. Не можу передати, яка кількість людей потребувала тоді допомоги.

Я зайнялася саме культурним сектором. Знайти потрібні контакти, організувати виставку, концерти… Це був мій нормальний ритм. Просто я ще не працювала у таких незвичних умовах. Наше посольство – молодці, всі працівники працювали на результат, було відчуття, що ти серед своїх. Я мало спала, багато працювала, і мене це влаштовувало.

А потім ще й виникла потреба у #дашачитає, я робила благодійні заходи, і люди, для яких я читала вірші, давали гроші на гуманітарні потреби, для «Охматдиту», на дрони ми збирали. Я їздила по різних країнах. Та це не був відпочинок. Пам’ятаю, що провела на Кіпрі три дні, бо два з них – це були концерти, і ще один —  зустріч з нашими українками, які були змушені переїхали туди. Я навіть не встигла покупатися в басейні, не дивлячись на те, що спека стояла неймовірна, і мені просто хотілося ходити мокрою з голови до ніг. Це була робота. І дуже важливо знати, що все, що ти робив, робив недаремно.

А Поліна моя скільки всього зробила! Вона виступала з Варшавським симфонічним оркестром, співала пісню Святослава Вакарчука «На небі» на Дні дітей у резиденції прем’єр-міністра Польщі, чим дуже всіх розчулила. Потім була прем’єра «Щедрика», далі — велика рекламна кампанія «Тата», в неї було багато різних інтерв’ю. На той момент нам дуже потрібна була допомога Польщі, власне, як і зараз, але тоді була дуже гостра необхідність. І було важливо продемонструвати, що ми вдячні, як ми цінуємо підтримку. І Поля дуже круто у всіх інтерв’ю відповідала.

До речі, у фільмі «Тато» мова йде про дружбу двох дівчат — польки та українки. Згодом режисерка розповідала в інтерв’ю польському Vogue, я про це не знала, що спочатку в її сценарії все було як по класиці: нещасна дівчинка-українка, забита, живе з бабусею. А моя Полька – дівчинка смілива. І коли режисерка познайомилася з Поліною на пробах, то переписала сценарій: полька стала інтровертна, більш закрита, і насправді акторка, Клаудія, такою і є в житті, а українка – більш дієва. І це дало фільму свіжий ковток. Це реально розрив шаблону.

— Я цей фільм ще не бачила, але у «Щедрик» Поля ідеально вписалася. Коли дивлюся на неї, хочеться її обіймати. Мама пишається донькою-акторкою?

— Дуже пишаюся. Але я нею пишалася завжди, навіть коли вона ще не знімалася.

Дочка ще краща за мене

— Вона сама хотіла обрати цей шлях?

— Вона сама хотіла. Бо якби це був мій план, я би її ще в дитинстві запхала в кіно. Єдине, що я зробила, — водила її на зйомки шоу. Вона зі мною знімалася на телебаченні, коли їй було пів року. Але Полі це було в кайф. Вона дуже любила, коли їй аплодують. Поля ще навіть не ходила, але сідала і всім показувала, як можна класно аплодувати.

А потім її на майданчик покликали кастинг-директори, і якось одразу в неї все пішло. Вона ще краща за мене, вона ще краще грає, органічніше себе почуває на майданчику. Їй дуже комфортно. Мені довелося більше над собою працювати, боротися за свою роботу. Багато років у мене були проби, які нічим не закінчувалися, але тільки тому, що я була залякана, думала, що когось обманюю, бо я ж ведуча і режисер, я не акторка. У Поліни таких рефлексій не було. Вона одразу знала, що робити. Вона молодець.

— Поліна ходила на якісь курси?

— Вона ходила рік до Школи мистецтв на театральний гурток, але там вона грала зайчика або песика, який робив «гав-гав». І в тому ж році вона вже пішла грати одну з головних ролей у воєнній драмі «Щедрик».

— А хто її співати навчив?

— Вона добре співала з дитинства. Я співаю добре. Її тато дуже добре співає і грає на гітарі. Думаю, це вклад тата. Я дуже люблю пісню Леонарда Коена Hallelujah, вона настільки потужна, крутезна і кайфова. Пам’ятаю, як ми їдемо в авто, я за кермом, вона сидить позаду у дитячому кріслі, витягає свій телефон і каже: «Мамо, вимкни музику». А потім починає під YouTube-караоке співати Hallelujah. І співає настільки круто, що в мене починають текти сльози. Боже, це такий  кайфовий момент. Причому я не з тих мам, що всім тицяють фото і кажуть: подивіться, яка в мене геніальна дитина. Але співати вона вміє.

— Поля брала уроки вокалу?

— Здається, було кілька уроків вокалу в театральній школі, але не впевнена. Вона просто співає з дитинства як відчуває. Поля класно співає у жанрі блюграс, вона це робить, як американські кантрі-співаки. Я навіть так не зможу. Кажу їй: «Полю, будь ласка, заспівай, щоб всі почули, яка ти крута!». Вона стидається.

— Піти на вокальне шоу вона не хоче?

— Мені здається, вона хотіла. Але, як кажуть, і хочеться, і колеться. Боїться поки що. Я б дуже хотіла, щоб вона розвивалася у різних напрямках.

— Кіно — це серйозно чи хобі?

— Їй 11, і вчора вона мені сказала: «Я так тобі заздрю, бо ти знімаєшся, а мені цього не вистачає». Я знаю, що вона від цього кайфує. Вона не ставиться до знімальної групи, як до дорослих людей. Так і раніше було. Вона завжди з усіма розмовляла на рівних. Їй цікаво поговорити з художниками по костюмах, з художниками по гриму, з гаферами. І вона з ними розмовляє як доросла. Їй абсолютно комфортно. Тому, до речі, вона так швидко вивчила і польську мову, бо їй треба було з усіма говорити на знімальному майданчику.

Тому я буду її всіляко підтримувати. Після прем’єри «Тата» мені написала польська режисерка, вона знімає короткий метр, і одразу запросила на головну роль Поліну. Без будь-яких проб. І вона поїде зніматися.

З’явилося нове відчуття, що ми всі свої

— Мені розповідали, що на зйомках в Ірпені до вас стояла черга, щоб сфотографуватися. Не кожен може похвастатися такою народною любов’ю. Такі прояви – це приємно?

— Абсолютно. Я ніколи не відмовляю в фото, автографі. Зазвичай, всі якраз дякують або за #дашачитає, або за ролі, або і за те, і за те.

Колись я була тільки телеведучою, і мене впізнавали як телеведучу. Потім додалися серіали і фільми. Тому моя аудиторія — з різних верст населення і навіть різної статі.

Було дуже смішно, коли після «Перших ластівок» мене почала впізнавати вже аудиторія років 15-ти. Колись хтось навіть закричав: «Дарино Ігорівно!». Думаю, господи, дякую за це, але давайте просто Даша або Дарина, якщо комусь незручно (сміється).

І потім — вірші. Зараз здебільшого до мене через поезію підходять. Це ж емпатія, так і має бути. Хочеться, щоб саме на цій хвилі зараз були всі українці. У нас дуже багато розбіжностей, ми всі дуже різні, з дуже різними історіями, тому хочеться, щоб ми виходили на інші частоти спілкування: коли є повага, бажання щось зробити хороше, бо ми всі свої.

Коли мене запитували, як я змінилася після повномасштабної війни, думала, що ніяк, хіба що стала менш вразлива. Але потім почала ловити себе на таких штуках. Взагалі я людина дуже активна, завжди кудись несуся, дуже не люблю, коли мене щось затримує. А тут йду парком, бачу — дівчинка впала, забруднила сукню, плаче і боїться йти до батьків, а хлопчик її втішає. Підходжу до них, починаю витирати дівчинці сукню, заспокоювати: «Давай запишу звернення твоїм батькам, що ти не винна, я це бачила». І в мене сльози. Я на цю дівчинку вже дивлюся як на свою дитину. З’явилося нове відчуття, що ми всі свої. Я вже навіть не лаюся за кермом. Раніше їхала і всіх лаяла, а тепер раптом ловлю себе на тому, що це ж свої їдуть.

Колись психолог сказала мені таку річ: «Якщо тобі не подобається людина, уяви, що це твій молодший брат, і він такий, який є». Тому зараз, певно, я стала сприймати всіх довкола, як родичів. Просто хтось може бути поганим родичем, хтось – добрим, але вони всі свої. Не можна зараз розповсюджувати на них ненависть, яка має накопичуватися в абсолютно інший бік.

— От би у всіх були такі думки, щоб накопичувати і виливати агресію в інший бік.

— Я знімалася для соціальної кампанії «Ла Страда» проти домашнього насилля. Коли мене запросили стати обличчям кампанії, це було наприкінці минулого року, я навіть трішки розгубилася, кажу: «Яке домашнє насильство? Зараз війна». На що мені відповідають, що, за статистикою, випадків домашнього насилля збільшилося в кілька разів. Люди, котрі не можуть виплеснути внутрішню агресію, скажімо, в бою, виливають її в соцмережах, але їм і цього не достатньо, і вони починають виливати її на своїх рідних. Для мене це стало шоком.

Хочеться, щоб всі трішки схаменулися. Я вже й вірші відповідні читаю. Дуже багато переглядів зібрав вірш Ліни Костенко «Про вічне»: «Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими». Коли читала ці рядки, вклала у них все, що я вам зараз розповіла. Думаю: люди, ну почуйте! Зараз точно не час розводити «срачі». Так, треба викорінювати багато чого, але не з агресією до своїх.

— А що вам дозволяє не дратуватися?

— По-перше, моя робота. Мене все частіше кличуть в якісь проєкти, я повертаюся у якусь свою колію. Хоча ця колія вже й абсолютно інша.

По-друге, я читаю вірші, це моя розрада, дивлюся дуже багато фільмів, і вони мене заспокоюють. Дивлюся різноманітні світові шоу на кшталт America’s Got Talent, там багато щемливих штук. На таких етапах, звісно, починаю ридати. Але, думаю, сльози теж допомагають долати стрес.

— Якраз перед повномасштабним вторгненням ви готувалися знімати свою першу стрічку як режисерка. Вона буде?

— Так, перший знімальний день у нас мав бути 26 березня 2022 року, символічно на мій день народження. Думаю, наступного року розпочнемо зйомки. Ця стрічка сподобалася словенцям, і вони теж згодилися її фінансувати як партнери.

Це динамічний, містичний трилер, і ця історія такою і лишається. Але сценарій все ж таки довелося трохи переписати, бо змінилися обставини, в яких перебувають герої. Я не могла знімати кіно про ті обставини, які були до цього. На щастя, буквально днями ми його закінчили. Ми хочемо знімати актуальне кіно. У мене не стояло завдання знімати фільм про війну. Але дивлячись це кіно, всі знатимуть, що в країні, в якій відбуваються події, йде війна.